Після похорону мого чоловіка син підвіз мене до околиці міста й сказав: «Тут ти виходиш, мамо. Ми більше не можемо тебе утримувати».
Але я несла таємницю, яку зберігала роками таємницю, про яку мій невдячний син колись пошкодує.
Того дня, коли ми ховали чоловіка, моросив дощ.
Маленька чорна парасолька не могла приховати самотності, що гризла серце. Я тремтіла, тримаючи паличку ладану й дивлячись на свіжу могилу, де земля ще була вогкою.
Мій супутник майже сорок років коханий Микола тепер був лише жменею холодного ґрунту.
Після похорону мені не дали часу поридати.
Старший син, Тарас, у якого батько мав безмежну довіру, одразу взяв ключі.
Років із пять тому, коли Микола ще був здоровий, він сказав:
«Ми старіємо. Давай перепишемо хату на Тараса, нехай він відповідає».
Я не заперечувала хіба є батьки, що не люблять своїх дітей?
Так хата з землею перейшли на Тараса.
На сьомий день після похорону син запропонував прогулятися, щоб я розвіялася.
Я й подумати не могла, що ця прогулянка стане ножем у спину.
Авто зупинилося біля покинутого зупинного павільйону на околиці міста.
Тарас сказав холодним тоном:
«Виходь тут. Ми з дружиною більше не можемо тебе утримувати. Тепер ти сама про себе дбай».
У вухах дзвеніло, перед очима потьмяніло.
Я думала, що не почула правильно.
Але його погляд був твердим, ніби він ось-ось виштовхне мене з машини.
Я сиділа в шоці на узбіччі, біля невеличкої крамнички. У мене був лише мішок зі зміною одягу.
Дім, де я жила, доглядала чоловіка й виростила дітей, більше не був моїм. Він був на імя Тараса, і я не мала права туди повернутися.
Кажуть: «Чоловік помирає, а діти лишаються», але буває, ніби їх і не було.
Власний син викинув мене, як непотрібний тягар.
Та Тарас не знав, що я не з порожніми руками.
У кишені моєї блузи лежала книжечка з ощадбанку гроші, які ми з чоловіком відкладали все життя, сума в мільйони гривень.
Ми їх добре сховали, не сказавши ні дітям, ні комусь ще.
Колись Микола мені сказав:
«Люди добрі лише тоді, коли їм це вигідно».
Того дня я вирішила мовчати.
Не благала, нічого не розкривала.
Я хотіла побачити, як Тарас і життя його покарають.
Першого дня, коли мене кинули, я сиділа під навісом крамниці.
Господиня, тітка Марія, зжалилася й принесла гарячої чай.
Коли я розповіла, що чоловік помер, а діти відмовилися, вона гірко зітхнула:
«Зараз таких історій, голубко, багато. Діти гроші люблять більше, ніж батьків».
Я орендувала маленьку кімнату, платила з відсотків від ощадкнижки.
Була обережна: нікому не казала про гроші.
Жила просто носила старий одяг, купувала дешеву їжу, не привертала уваги.
Уночі, лежачи на хиткому ліжку, я сумувала за домом: за скрипом стелі, за запахом квашеної капусти, що Микола готував.
Було боляче, але я казала собі: поки жива треба йти далі.
Я звикала до нового життя.
Днями шукала роботу на ринку: мила овочі, носила мішки, пакувала товар.
Заробіток був мізерним, але мені було байдуже.
Я хотіла триматися на ногах самій, без чиєїсь милості.
На ринку мене кликали «добра тітка Олена».
Вони не знали, що повернувшись у кімнату, я обережно відкривала ощадкнижку, перш ніж сховати її знову.
Це була моя таємниця виживання.
Якось зустріла стару знайому Галю, мою подругу з молодості.
Побачивши мене в орендованій кімнаті, я просто сказала, що чоловік помер, а життя важке.
Вона зжалилася й запросила допомагати у їхній домашній їдальні.
Я погодилася.
Робота була важкою, але був дах над головою і їжа.
Ще більше причин не розповідати про гроші.
Тим часом до мене дійшли новини про Тараса.
Він жив з дружиною й дітьми у великому домі, купив нове авто, але втягнувся у азартні ігри.
Знайома пошепки сказала:
«Певне, він уже заставив документи на хату».
Серце стиснулося, але я вирішила не шукати його.
Він безжально кинув мене на зупинці.
Більше мені нічого було йому казати.
Одного дня, коли прибирала в їдальні, увійшов незнайомий чоловік.
Одягнений добре, але з напруженим обличчям.
Я впізнала його це був Тарасів приятель по випивках.
Він подивився на мене й спитав:
«Ти мати Тараса?»
Я зупинилася й кивнула.
Він наблизився, голос був настирливим:
«Він нам винний мільйони. Тепер ховається. Якщо ще щось для тебе значить врятуй його».
Я оніміла.
Він гірко посміхнувся:
«У мене самому немає грошей, нічим допомогти не можу».
Пішов, розлючений. Але це змусило мене задуматися.
Я любила його, але була глибоко ранена.
Він, що без жалю викинув мене на вулицю.
