**Щоденниковий запис**
Після похорону мого чоловіка син відвіз мене за місто й сказав: «Виходь тут із автобуса. Ми більше не можемо тебе утримувати». Але в моєму серці була таємниця, про яку вони колись пошкодують
Того дня, коли ми ховали мого чоловіка, моросив дощик. Маленька чорна парасолька не могла вкрити самотність у моїй душі. Я тримала в руках кадило, дивилася на свіжу могилу, де земля ще була вологою, і тремтіла. Мій супутник майже сорока років мій Богдан став холодною грудкою землі.
Після похорону мені не дали часу на жалість. Старший син, Тарас, у якого батько мав повну довіру, одразу забрав ключі від дому. Багато років тому, коли Богдан ще був здоровий, він казав: «Ми старіємо, передаймо все на імя сина. Якщо все буде на нього, він почуватиметься відповідальним». Я не заперечувала. Хто з батьків не любить своїх дітей? Тож будинок, документи усе було на Тараса.
На сьомий день після похорону Тарас запросив мене на прогулянку. Я не очікувала, що ця поїздка стане ножем у спину. Автобус зупинився біля зупинки маршруток на околиці Києва. Він холодно сказав:
Виходь тут. Ми з дружиною більше не можемо доглядати за тобою. Тепер ти сама про себе подбаєш.
У вухах дзвеніло, очі застигли. Я думала, що не почула правильно. Але його погляд був твердим, наче він хотів одразу виштовхнути мене. Я залишилася біля дороги, біля крамниці з горілкою, із сумкою старого одягу. Той будинок, де я жила, доглядала за чоловіком і дітьми, тепер був його. Я не мала права повернутися.
Кажуть: «Якщо втратиш чоловіка, залишаються діти». Але іноді діти це як відсутність дітей. Власний син викинув мене, наче непотрібну річ. Але Тарас не знав одного: я не була зовсім беззахисною. У кишені я завжди тримала банківську книжку гроші, які ми з Богданом відкладали все життя, понад мільйон гривень. Ніхто про них не знав, навіть діти. Богдан часто казав: «Люди добрі до тебе, поки в тебе щось є».
Того дня я вирішила мовчати. Не просити, не розкривати таємниці. Хотіла побачити, як Тарас і життя самі до мене поставляться.
Першу ніч після вигнання я провела під навісом маленької кавярні. Господиня тітка Оксана зжалилася, пригостила мене гарячою кавою. Коли я розповіла, що втратила чоловіка, а діти мене кинули, вона лише зітхнула:
Зараз багато такого, сестро. Діти іноді цінують гроші більше за любов.
Я зняла маленьку кімнату, сплачуючи з відсотків заощаджень. Була обережна: ніколи не згадувала про гроші. Жила просто: носила старий одяг, купувала дешевий хліб і гречку, не привертала уваги.
Було багато ночей, коли я лежала на деревяному ліжку, згадуючи старий дім, скрекіт вентилятора, аромат кави, яку варив Богдан. Спогади боліли, але я казала собі: поки жива, треба йти далі.
Поступово я звикла до нового життя. Днем шукала роботу на ринку: мила овочі, переносила товар, пакувала. Платили мало, але я не скаржилася. Хотіла триматися на ногах, не жити з милостині. Продавці називали мене «пані Галина». Вони не знали, що кожен вечір я відкривала книжку, дивилася на цифри і ховала її назад. Це була моя таємниця, яка давала мені силу.
Одного дня я зустріла стару подругу пані Марію. Вона запропонувала роботу у своїй кавярні. Я погодилася. Праця була тяжкою, але давала їжу та дах. І ще більше причин не розкривати свою таємницю.
Тим часом я чула про Тараса. Він жив із дружиною та дітьми у великому будинку, купив нову машину, але грав у азартні ігри. Один знайомий прошепотів: «Напевно, вже заложив документи на землю». Я слухала з болем, але не шукала його. Він кинув матір на зупинці що ще я могла сказати?
Одного вечора до кавярні прийшов незнайомець. Добре одягнений, але з напруженим обличчям. Це був пияк-друг Тараса. Він подивився на мене й спитав:
Ти мати Тараса?
Я обережно кивнула. Він нахилився ближче:
Він нам винний мільйони. Тепер ховається. Якщо ще любиш сина допоможи.
Я застигла. Лише ледь посміхнулася:
Тепер я бідна. В мене нема чим допомогти.
Він пішов, злий. Але мене це змусило думати. Я любила сина, але його вчинок завдав мені болю. Він кинув мене безжально. Тепер отримував покарання чи було це справедливо?
Через місяці Тарас прийшов сам. Виснажений, з червоними очима. Побачивши мене, впав на коліна:
Мамо, я помилився. Я нікчемний. Будь ласка, врятуй мене. Інакше моя сімя загине.
Серце билося сильно. Я згадала ночі, коли плакала за ним, згадала ту зупинку. Але згадала й слова Богдана: «Що б не сталося він наш син».
Я довго мовчала. Потім увійшла до кімнати, дістала книжку з мільйоном гривень і поклала перед ним. Погляд був спокійним, але твердим:
Це гроші, які ми з бать
