Після поховання чоловіка мій син завіз мене на лісову стежку й сказав: «Тут твоє місце».
Я не ридала під час прощання. Не тому, що не кохала Володимира; ми провели разом сорок два роки, переживши і бідність, і хвороби, і рідкі радощі. Я не ридала, бо сльози застрягли глибоко, мов камінь у горлі. Вони не лились ні біля могили, ні коли сусідка принесла кутю і запитала: «Тримайтеся, Орисо Петрівно». Я кивнула, ввічливо усміхнулася і закрила двері.
Мій син, Андрій, стояв поруч на похоронах. Високий, статний, у дорогому чорному костюмі, що, напевно, коштував більше, ніж моя піврічна пенсія. Він тримав мене під ліктем, як це прийнято в шанобливих родинах. Однак його рука була холодна не від погоди, а якто ніби тримав не матір, а обовязок, обтяжливу ношу.
На поминках Андрій виголосив тости. Говорив красиво, голосно, з паузами і жестикуляцією. Усі кивали, захоплювалися: «Який син! Який красень! Який розумник!» Я сиділа у кутку, спостерігаючи за ним. Його обличчя було одночасно знайоме й чужине. Очі мої, ніс батьковий, усмішка чужа усмішка людини, що давно перестала бути моїм.
Третій день після поховання він зайшов до мене. Я саме варила каву, яку мій чоловік завжди любив міцну, з молоком, без цукру звичка залишилася. Андрій сів за кухонний стіл, поклав переді мною ключі від машини і паспорт.
Мамо, сказав він, я все обміркував. Тобі буде краще в будинку для літніх. У лісі. Тихо, затишно, догляд хороший. Там і повітря чистіше, і люди такі ж, як ти, пенсіонери. Ти не маєш сидіти одна в квартирі. Ти ж памятаєш, як тато хворів. Ти теж можеш
Він не закінчив. Я зрозуміла, що мав на увазі: «Ти можеш і загинути», а точніше: «Тобі варто померти швидше, щоб не заважати».
Я мовчала, пила гарячу каву, обпікаючи губи, лише щоб не дрожати, не кричати, не кинути в нього чашкою.
Квартира почав він, а бізнес тепер мій. Тато все оформив на мене ще рік тому. Ти ж знаєш, він завжди думав про мене, щоб я не ображалася, щоб не було сварок.
Я знала, що чоловік за рік до смерті переписав усе на сина, навіть не спитав мене. Я не заперечувала, думала: «Нехай, головне, що син поруч, піклується». Наївна дурниця.
Ти ж розумієш, продовжував він, що в тебе там не буде місця. Ти не впораєшся, ти втомлена, ти стара.
Останнє слово він вимовив мяко, майже з співчуттям, ніби діагноз. Якби я була поломаним предметом, який треба викинути.
Коли? запитала я.
Він, схоже, очікував сліз, крики, погрози. Я лише відповіла: «Коли?»
Завтра, сказав він. Ранком заїду. Усе вже оформлено. Ти навіть речі збирати не мусиш, там все є. Ти візьми лише найнеобхідніше. Не турбуйся, я тебе навідатиму.
Він брехав. Я знала, що не прийде. Жодного разу.
Ранок прийшов, і Андрій приїхав на своєму «Мерседесі». Я вийшла з валізою, у якій були фото Володимира, паспорт, трохи грошей, які я тайком копила роками, і зошит з рецептами найулюбленішими стравами, що він їв із задоволенням.
Андрій відкрив багажник, кинуў у нього мій чемодан, ніби мішок з картоплею, потім відкрив двері, і я сіла на заднє сидіння. Він навіть не сказав «Вперед». Просто завів машину і виїхав зі двору.
Ми їхали мовчки. Місто залишилось позаду, потім передмістя, потім ліс. Дорога ставала глибинною, гравійною, з вибоїнами. Я дивилась у вікно дерева, тиша, птахи, краса й страх.
Андрію, сказала я, а де саме цей будинок для літніх?
Він не відповів одразу, потім кинуў через плече: «Скоро побачиш».
Через двадцять хвилин він звернув на вузьку лісову стежку. Авто підскакувало по кочках. Я трималась за ручку дверей, серце калатало не від трясіння, а від передчуття.
Він зупинив машину, вийшов, відкрив мені двері. Я вийшла. Навкруги ні душі, ні будинків, ні парканів лише густий, темний, мовчазний ліс.
Ось твоє місце, сказав він.
Я озирнулася, подивилась на нього. Його обличчя було спокійним, навіть задоволеним.
Що значить «моє місце»? запитала я.
Як є, відповів він. Ти сама розумієш. Тут буде тихіше, спокійніше, ніхто не буде тебе турбувати.
Він поставив поруч сумку. Їжі вистачить на кілька днів. Ти ж розумна жінка, розберешся, додав.
Я застигла, в голові білий шум, ніби вимкнули звук у світі.
Ти мене залишаєш? Тут? У лісі? спитала я.
Він пожимав плечами.
Не залишаю, просто відпускаю. Ти все одно скоро підеш. Навіщо тобі квартира, навіщо місто? Ти мені заважаєш. Чесно. Ти нагадуєш, що я повинен щось відчувати, а я цього не хочу. У мене своє життя, свою родину. Дружина, діти не хочуть жити з бабусею, особливо такою втомленою.
Він сказав це легко, ніби перечитував список покупок.
Андрію, прошепотіла я, я твоя мати.
Ти ж тепер обтяжлива, поправив він. Прости, але так буде краще для всіх.
Він сів у машину, завів двигун. Я кинулась до дверей, схопилась за ручку.
Андрію! Зачекай! Я все віддам! Квартиру, гроші, усе! Тільки не залишай мене тут!
Він натиснув на газ, автівка рванула вперед. Я впала, ударила коліно об камінь, крикнула, ползла за машиною, а він навіть не озирнувся.
Я сиділа на землі, тримала коліно, кров проступала крізь панчохи. Біль була не тілесна, а глибока, у самому серці.
Відкрила сумку, дістає пляшку води, бутерброди, шоколадку. Андрій, мабуть, вирішив, що я не маю померти одразу, щоб совість не мучила його, щоб він міг сказати: «Я дав їй шанс».
З’їла шоколадку, випила води, піднялася, оглянулася.
Ліс навкруги, без доріг, без стежок, без слідів людини, лише звірячі стежки і глибока тиша, що дзвеніла в вухах.
Я пішла. Просто йшла, куди вказував погляд: можливо, до дороги, можливо, до річки, можливо, до смерті. Мені було все одно.
Через годину знайшла струмок, вузький, прозорий. Пила воду рукою, умилась, поглянула на відображення: сиве волосся, зморшки, порожні очі, ніби всередині нікого немає.
Ти стара, сказав він у спогадах.
Так, я стара, але не мертва.
Ніч провела під ялинкою, завернувшись клубком, накрившись пальто, дряпаючи не від холоду, а від злості, образи, болю.
Думала про Володимира, про його сміх, про чай з м’ятою, коли я боліла, про його руку, коли було страшно, про слова: «Ти моя опора». А тепер я ніщо викинута річ, сміття.
Але я не хотіла помирати тут, не так.
Ранок пішла далі, крок за кроком, без мети, лише щоб не сидіти, не збожеволіти.
Третій день я знайшла дорогу не асфальт, а гравій, але дорогу. Люди тут бувають. Я пішла по ній.
Через годину зупинився вантажовик. Водій чоловік близько п’ятдесяти, добрий обличчя.
Бабусю, куди ви? запитав він.
Не знала, що відповісти. Сказала перше, що спало на думку:
У місто, до сина.
Він кивнув, відкрив двері.
Сідайте, підвезу.
Сіла, мовчки всю дорогу. Він не став питати, просто ввімкнув радіо, заграла стара пісня. Я закрила очі, плакала, ті сльози, що три дні не текли, тепер лилися рікою.
Він зупинився біля автовокзалу.
Будь ласка, сказав, протягуючи пляшку води і бутерброд. Не хвилюйтесь. Все буде добре.
Я кивнула, подякувала, вийшла.
У місті я звернулася до поліції, розповіла все, без прикрас, без сліз, лише факти. Офіцер вислухав, записав, похитав головою.
Розумієте, без доказів ми нічого не можемо зробити. Він вас не бив, не погрожував, просто залишив у лісі. Ви вижили це добре, але за законом це не злочин.
Я дивилася на його погони, на його байдужі очі.
То він може так робити з іншими? І не буде покараний?
Якщо доказів немає, так, відповів він. Рекомендую звернутися до юриста або соцслужб, можливо, допоможуть з житлом.
Вийшла на вулицю, почав дощ. Люди поспішали своїми справами, нікого не цікавила бабуся з сумкою.
Пішла в бібліотеку, там безкоштовний інтернет. Шукала, читала, вчилася, писала листи в прокуратуру, у комісію з прав людини, у засоби масової інформації, у блоги.
Через тиждень мені зателефонували з місцевої газети. Журналістка, молода, очі блищать.
Орисо Петрівно, розкажіть все. Ми опублікуємо, люди мають знати.
Я розповіла без прикрас, без сліз, лише факти.
Стаття вийшла через три дні. Заголовок: «Син кинутої мати в ліс: «Твоє місце тут».
Моє фото з похорону сіра одежа, порожні очі.
За годину сотні коментарів, тисячі репостів. Люди обурені, плачуть, вимагають справедливості.
Наступного дня Андрій подзвонив.
Мамо, його голос тряслись, що ти вчинила?!
Живу, відповіла я.
Ти мене вбиваєш! Звільнили з роботи! Дружина пішла! Дітям соромно ходити до школи! Ти розумієш, що натворила?!
Розумію, сказала я. Ти кине́в мене в ліс. Я розповіла світу. Справедливо.
Приїду, заберу все. Квартиру, гроші, усе!
Пізно, відповіла я. Не хочу твоєї квартири. Хочу, щоб ти зрозумів, що мати не сміття, старість не вирок, людина не предмет.
Він замовк, потім заплакав справжніми сльозами перші в житті.
Пробач, прошепотів він.
Пробач, сказала я. Коли приїдеш, принеси квіти, не гроші, не квартиру. Скажи: «Мамо, я тебе люблю», і я повірю, якщо це буде щиро.
Через тиждень він приїхав з жовтими тюльпанами мої улюблені. Став на коліно, плакав, цулив мої руки.
Я дивилась на його сльози, на його страх, на його каяття.
Стань, сказала я. Я не бог, я мати, і я прощую.
Тепер я живу не в будинку для літніх, не в його квартирі. Орендую маленьОрендую маленьку квартиру біля моря, де щодня слухаю хвилі й згадую, що життя продовжується.
