Гості пішли, а образа залишилась
— Мамо, ну що ти таке говориш?! — Соломія кинула брудну тарілку в раковину так, що дзенькнуло об край. — Яка я невдячна? За що мені дякувати тобі, можна дізнатися?
— За те, що все життя на тебе покладала! За те, що твого батька терпіла заради дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, аби ви вчилися, одягалися пристойно! — Гафія Петрівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно стискала в руках кухонний рушник.
— Мамо, годі! Гості щойно пішли, а ти одразу на мене накинулася! Що я такого зробила? Погано зустріла твоїх подруг? Стіл не накрила? Торт не спекла?
— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Гафія Петрівна розвернулася й почала люто мити чашки. — Сиділа, як чужа, коли Марія Олексіївна про своїх онуків розповідала. Мовчала, коли Ольга питала, як справи у Дениска. Навіть «дякую» не сказала, коли вони тебе хвалили!
Соломія потерла скроні. Голова тріскалася після тригодинного сидіння за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні опитування, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне незадоволення всім і вся.
— Мамо, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не муся усміхатися й кивати що хвилини.
— Доросла! — фукнула мати. — Доросла жінка живе окремо від матері, між іншим. А не сидить на шиї в сорок років.
— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сиджу на шиї! Я плачу за комуналку, купую продукти, прибираю, готую!
— Готуєш! — Гафія Петрівна обернулася, і в її очах грала злість. — Що ти готуєш? Макарони з сосисками? А хто сьогодні борщ варив? Хто котлети робив? Хто прибирався цілий день перед приходом гостей?
Соломія сіла на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.
— Гаразд, мамо. Я погана дочка. Що ще ти хотіла почути?
— Я хотіла почути «дякую»! — Гафія Петрівна вдарила долонею по столу. — Просто «дякую, мамо, за те, що приймаєш у своєму домі, за те, що не вигнала, коли чоловік пішов». «Дякую за те, що допомагаєш з Дениском, водиш до лікарів, забираєш із школи». Але ні! Ти вважаєш, що мені це належить!
Соломія відчула, як у горлі збивається комок. Так, мати допомагає з сином. Так, вона живе в маминій квартирі вже третій рік, з тих пір як розлучилася. Але хіба вона не намагається віддячити? Хіба не працює на двох роботах, аби якось брати участь у сімейному бюджеті?
— Мамо, я щодня дякую тобі. Може, не словами, але ділами. Я ж не прошу в тебе грошей, сама заробляю. Я ж допомагаю по дому.
— Допомагаєш! — мати сіла навпроти дочки, досі стискаючи в руках рушник. — А знаєш, що сьогодні Марія сказала? Що в її Оленки новий чоловік з’явився. Гарна людина, забезпечений. І одразу запропонував Оленці з дітьми до себе переїхати. А що в тебе? Третій рік сама сидиш, на роботу-додому, як маятник. І особистого життя жодного.
— А до чого тут це? — підвелася Соломія. — Я не можу замовити собі чоловіка в магазині! Зустріну гідну людину — вийду заміж. Не зустріну — житиму сама.
— Сама! — Гафія Петрівна встала й почала ходити по кухні. — А я що, безсмертна? Мені вже сімдесят два. Скільки ще протримаюся? А ти залишишся зовсім сама, з дитиною на руках.
— Дениско не маленький, йому вже тринадцять.
— Тринадцять! У самому складному віці! Йому батько потрібен, чоловіча рука. А що він бачить? Матір, яка з ранку до вечора працює, і бабусю, яка його виховує.
Соломія підвелася зі столу. Розмова набувала звичного напрямку. Зараз мати почне перераховувати всі її помилки, невдачі, промахи. Розповість, як треба було вчинити, з ким не варто було зв’язуватися, яку роботу шукати.
— Мамо, я піду до себе. Завтра рано вставати.
— Звісно, іди! — гукнула їй услід Гафія Петрівна. — Як завжди, коли розмова стає серйозною! Тікаєш і ховаєшся!
Соломія зупинилася в дверях. Щось у маминих словах болюче вкололо. Можливо, тому що в них була чаДениско подивився на матір, і в його очах було розуміння, наче він знав, що одного разу вони знайдуть свій власний шлях.
