**Щоденник Олени Коваль**
Мені виповнилося вісімнадцять, і матір, навіть не зморгнувши, оголосила: «Тепер ти доросла. Або платиш за кімнату, або йди, куди очі дивляться». Вона казала це без злості, без емоцій – просто, ніби виставити рахунок власній дочці за проживання в її ж дитячій кімнаті – це звичайна річ. Тоді я навіть не усвідомлювала, як болюче чути таке від людини, яку любила всім серцем із самого дитинства.
Запам’ятала, як матір завжди наголошувала, що квартира – лише її. Навіть коли мені було сім-вісім років, вона повторювала: «Тут нічого не вирішуєш. Це мій дім». Вона вривалася в мою кімнату без стуку, перебирала речі, забороняла переставляти меблі. Я скаржилася, що ліжко стоїть занадто близько до батареї, від спеки боліла голова, важко було дихати – у відповідь чула, що усе це вигадки. Лише коли одного разу мені зробилося зле, і лікар заговорив про перегрів, матір неохоче дозволила відсунути ліжко.
Я, як і всі діти, любила матір. Занадто довро вірила, що любов – це терпіти. Що якщо буду слухняною дівчинкою, вона мене помітить. Але матір бачила лише те, що їй було зручно. Якщо не заважала, мовчала, не виявляла ініціативи – мене, здавалося, не існувало.
Після школи вступила до університету в рідному місті. Матір навіть не прийшла на випускний. Але в день мого повноліття увірвалася до кімнати з «пропозицією»: платиш чи йдеш. «Я тебе виростила, одягла-взула – мій обов’язок виконано». Я була в шоці. Роботи не було, родичів – теж. Погодилася платити.
Наступного дня влаштувалася мийницею у нічну зміну в кафе біля вокзалу. Вранці – пари. Спати було неколи. Усе, що заробляла, йшло на «оренду» кімнати у власної матері та найдешевшу їжу. Перші місяці були пеклом. Але згодом мене підвищили до помічниці кухаря. З’явилося світло в кінці тунелю – і хлопець. Дмитро.
Він був офіціантом, знімав житло, приїхав із села. Бачилися рідко – у обох були напружені графіки. Але кожну хвилину з ним я цінувала. Одного разу розповіла йому про своє життя з матір’ю. Він слухав і не міг повірити. «У нас у родині грошей не було ніколи, – сказав він. – Але батьки ділилися останнім. Хоч моркву з городу, але передавали мені, коли я навчався».
Він не витримав і запропонував переїхати до нього. Знімати разом – дешевше. Я навіть не думала. Погодилася миттєво. Коли перевозила речі, матір не сказала ні доброго слова. Лише перевіряла, щоб, не дай Бог, не забрала її каструлю чи табуретку. Постільну білизну не віддала. На порозі кинула, що завтра змінить замки. Закрила двері за моєю спиною та пішла.
Ми з Дмитром оселилися разом. Через рік одружилися. Спочатку переїхали до його батьків, потім зняли невеликий будинок неподалік, а згодом купили його. У нас народилися двоє дітей, з’явилося своє господарство. Робота, дім, сім’я – усе, про що я мріяла.
Минуло майже десять років. Півроку тому мені подзвонила матір. Номер я не міняла, тому й додзвонилася. Вона говорила так, ніби ми бачилися тиждень тому. «Чому не телефонуєш? Чому не приїжджаєш?» – і, не слухаючи відповідей, перейшла до справи. Вона залишилася без роботи, пенсії поки немає. «Ти зобов’язана мені допомагати. Я тебе виростила, тепер твоя черга».
Я слухала і відчувала, як тремтять руки. І вперше за все життя – сказала все, що думала. Про її «турботу», про оплату власного дитинства, про самотність, образи та біль. Голос тремтів. Говорила, доки не закінчилися слова. А вона… Вона мовчала. Потім холодно кинула: «Зрозуміло. Добре. А тепер – переведи мені гроші».
Я відключила дзвінок. Заблокувала її номер. Але вона почала дзвонити з інших. Писати, погрожувати судом. Вимагати аліменти.
Я більше не відчуваю провини. Я не винна. Я нікому нічого не винна. І вперше в житті не страшно сказати це вголос.
