Після багатьох років спільного життя він раптом сказав, що закохався. Не в мені і не планує це приховувати. Я заварила чай, бо коли світ починає протікати, людина інстинктивно лажить його гарячою водою. Він стояв, спиравшись на підвіконня, наче щойно повернувся з пробіжки, а не з рішення, що перевертає дім. Говорив спокійно, наче обговорює зміни планів на вихідні.
Я закохався. Не хочу тебе обманювати. Не можу цього зупинити. Кожне слово лаконічне, без зайвих прикметників і прикрас. У цій чистоті був щось жорстокий, як білий колір операційної.
Пятнадцять років тому він вперше завіз мене за цю адресу. Тут будемо мати кухню з довгим столом, сміявся, постукуючи пальцями по голій стіні. Кухня є. І стіл теж.
З часом ця кімната стала місцем підписання логістичних угод: хто після дошкільного, хто до стоматолога, хто замовляє мішок з гранулами, коли приїдуть батьки. Ці розмови липкі, як мед виглядають солодко, та в’яжуть руки. І, можливо, саме з цієї липкої буденності народився його сьогоднішній спокій. Я закохався. Звучало, ніби: Я щось живе створив.
Ти ж знаєш, це не лист Новорічному Санті? спитала я. Ти ж не замовляєш «закоханість» з доставкою додому.
Знаю, відповів. Але не хочу вдавати, що нічого не сталося. Це було б гірше.
Гірше для кого? Для нього, який не вміє нести таємницю, чи для мене, яку змушують носити його «чесність»? Я поставила перед ним чашку. Пари чай, ніби намагаються сховати наші обличчя.
Я не ставила питань про деталі. Не хотіла каталогу зради: дати, місця, несподіванки. Зрада не потребує календаря, щоб боліти. Я запитала лише одне:
Що ти плануєш?
Не знаю, сів він. Тільки знаю, що не хочу тебе боліти. Але й не хочу планувати чужі життя. Думав про паузу. Про те, щоб дати один одному час.
Час слово, що в роті дорослого чоловіка може звучати, як «колиска для моєї відповідальності». Я взяла глоток чаю. Він смакував, ніби метал.
Декілька хвилин в голові пролунали усі наші «колись»: колись ми підемо в автокемпером уздовж Чорного моря, колись я навчусь готувати пад тай, колись відремонтуємо балкон. Колись це «після всього термінового». А термінове сьогодні проскочило через поріг і сідало за столом.
Я не буду з тобою змагатися, прошепотіла я. І не організовуватиму кастинг на «кращу любов».
Я не хочу конкуренції, швидко відповів. Я хочу правди.
Правда має й наслідки, нагадала я. Правда це не красиве слово. Правда це коробки, адреси, номери рахунків, розмови з дітьми. Правда це вибір, а не «побачимо».
Він кивнув. Вперше опустив погляд. Я побачила, як його руки розкладаються на столі, ніби він підраховує сухожилля. Я раніше ні на що не звертала уваги. Тепер думала: ці самі руки скручували наш стіл. Тепер вони хочуть скручувати свою майбутність десь інде.
Я сіла ближче. Відчула, що треба визначити правила, поки емоції не з’їли наші стільці.
Залишайся сьогодні в гостьовій, сказала я. Завтра вранці візьмеш кілька речей. Не тому, що викидаю тебе, а тому, що дім не притулок для нерішучості.
Добре, відповів. Вибач.
Вибачення для тебе. Для мене це факти, перебила я. Діти дізнаються від нас обох, без історій про «складні справи». Вони зрозуміють стільки, скільки зможуть. Але не будемо репетирувати театр «все гаразд».
Мовчали. Годинник тиктав гучніше, ніж зазвичай. У кухні пахло лимоном з миючого засобу. Раптом зрозуміла, що роками будували дім звуками: сміхом, розмовами, радіо, навіть тим проклятим тиканням. А тепер один сигнал перетворив його на тиху спортзалу після уроків.
Встала, відчинила вікно. Холодне повітря розпилювало по шкірі дрібні голочки. Він підкрався на крок, ніби хотів доторкнутись, та зупинився. Добрий знак. Може, вперше зрозумів, що «закоханість» не дає йому прапора в чужу територію.
Вечором, після вечері з дітьми (мовили обережно, без подробиць; донька стискала губи, син запитав, чи це «назавжди»), він запакував сумку. Не драматично. Ходив тихо. На вішалці залишив куртку ту, в якій завжди губив чекові. Підказала собі, що в цій куртці більше нашого життя, ніж у його сьогоднішніх словах.
Куди ти йдеш? спитала.
До друга. Маю ключ, відповів. Не хочу залишати тобі безлад.
Безлад вже є, сказала, без злоби. Тільки невидимий.
Він сумно посміхнувся. Не знаю, чи правильно я це говорю.
Мовчати було погано, відповіла я. Боліти ще гірше. Але найгірше боліти і просити, щоб ніхто не кричав. Тож я не буду кричати. Я приберу.
Коли він пішов до іншої кімнати, я схопила блокнот і ключі. Не щоб планувати нове життя в таблиці, а щоб записати три фрази, які зможу винести: «Не буду змагатися. Не буду вдавати. Не стану його вішалкою для сумнівів». Закрила блокнот. Досить.
Ніч була різка, мов скло. Я кочувала з боку в бік, думаючи про всіх жінок, яким подарували «чесність» без чеку. Про тих, які залишились «бо діти». Про тих, хто пішов «бо себе». Ранком піднялась легким рухом, ніби тіло хотіло мене обігнати.
Заварила каву, сіла біля вікна. Він вийшов з гостьової у спортивній футболці, в руках сумка. Не поглянув на мене, ніби просячи вирок. І добре.
Чи треба ще щось взяти? запитав.
Так, відповіла після паузи. Візьми своє «побачимо». Залиш мені тишу. Я її приручу.
Він кивнув. Поцілував у повітря простір, що колись був моїм щокою. Закрив двері тихо. Чула, як спускається сходами. Раз, два, три шість поверхів. Коли стихло, у всій квартирі стало надзвичайно ясно.
Відкрила холодильник, взяла молоко, запустила посудомийку. Буденність може бути сміливішою, ніж великі жести. Відправила повідомлення на роботу: «Візьму вихідний». Подзвонила подрузі: «Потрібна прогулянка». Повернула обручку на піднос після бабусиного кільця. Не з підступу, а з турботи про себе.
Вечором прийшов смс від нього: «Я в безпеці. Думаю про нас. Не хочу, щоб це був кінець». Відповіла після довгої паузи: «Не хочу бути півжиттям нічиєї. Якщо хочеш бути з нею йди. Якщо хочеш бути зі мною повернись, без паралельних планів. Не сьогодні. І не з коханням у лапках».
Більше нічого не написав. І добре. Іноді відсутність відповіді найщиріше слово.
Чи можемо ми ще зустрітись за одним столом, по різних боках? Не знаю. Вірю, що не стану стояти в порозі і перетворюватись на знак питання. Завтра зміню постіль, переставлю чашки, винесу коробки в підвал. Не як ритуал розпаду, а як підготовку місця для того, що буде: чи я одна ціла, чи ми цілі.
Як коли-небудь запитає мене, чи шкода, що змусила його вийти того дня, відповім: не шкода, що відкрила вікно. Навіть якщо ще на мить впаде протяг. Бо тільки на свіжому повітрі можна перевірити, чи те, що залишилось, ще дихає.
Іноді, пізньою ніччю, коли квартира засинає швидше, ніж я, у голові зявляється тихий голос, який не можу повністю заглушити: а чи не варто було його тримати? Хоч на мить довше
