Після розмови з дівчинкою, яку всиновили, я зрозуміла, що у цьому сні все якось дивно розмите.
Поруч на лавці сиділа маленька дівчинка, пятирічна, і ніжками ловила ритм невидимої музики, доки розповідала мені про своє життя:
Я ніколи не бачила тата, він пішов від нас, коли я була ще зовсім крихіткою. Маму більше немає мені сказали, що вона померла минулого року.
Дівчинка подивилась крізь мене, наче крізь туман, і продовжила:
Після похорону до нас переїхала тітка Уляна, це мамина сестра. Мені пояснили, що вона велика молодець, що не віддала мене в дитбудинок, а залишила жити разом з нею. Тепер Уляна опікується мною, і я повинна залишатися з нею.
Дівчинка замовкла і, схиливши голову, замінила слова поглядом у простір під лавкою, а потім прошепотіла:
Коли я переїхала, тітка Уляна почала все прибирати: мамині речі занесла в маленький куток і хотіла їх викинути. Я дуже плакала і просила цього не робити. Тітка дозволила залишити речі, і тепер я сплю саме серед них. Кожного вечора, коли вкриваюся маминими сукнями, мені тепло, наче мама поруч обіймає.
Щоранку тітка дає мені щось поїсти. Вона готує, але, якось дивно, зовсім не так, як мама. Я все одно їм усе до кінця, бо не хочу засмучувати тітку я відчуваю, що вона старається, хоча їжа виходить трохи чужою і туманною. Потім вона говорить мені йти гуляти, а повертатися можна лише тоді, коли на подвірї вже темно. Тітка Уляна дуже, дуже ввічлива!
Вона любить хвалитися перед знайомими тітками, яких я зовсім не знаю, але вони часто заходять у гості. За чаєм тітка смішно розповідає історії про мене, каже мені добрі слова, а ще пригощає всіх тістечками. Тітки сміються, дивляться крізь мене, а я відчуваю себе несправжньою у цьому кружлянні запахів та цукру.
Дівчинка зітхнула і ледве чутно додала:
Я могла б їсти тільки солодощі, але насправді не хочу більше нічого. Тітка ніколи не сварила мене, завжди говорить приємне. Одного разу подарувала мені ляльку дивну, трохи похилену, з однією хворою ніжкою та очима, що іноді моргають самі по собі. Моя мама, навіть у сни, не давала мені таких дивних ляльок.
Раптово дівчинка підскочила з лавки і почала стрибати на одній ніжці:
Треба йти, тітка Уляна казала, що сьогодні прийдуть тітоньки, і треба гарно вдягтися. А потім вона пообіцяла торт величезний, як місяць над Дніпром! До побачення!
Дівчинка кудись зникла у фіолетовому мареві, залишивши за собою шлейф з запаху варення і старого одягу. Я ще довго сиділа й думала, поки навколо все оберталося: хто ж ця добра тітка Уляна? Чому їй так хочеться, щоб усі вважали її благородною? Чи можна не помічати, як дитина спить у кутку кімнати під чужими речами, вкриваючись тенетами минулого?
