Після розставання з чоловіком Марічка довго приходила до тями. Вона кохала свого Миколу безмежно, так вже в неї заведено – коли любить, то віддається повністю. Ну з сином зрозуміло – це єдина людина у житті жінки, якого неможливо розлюбити ніколи й нізащо.
Після школи Василь обрав медичну стезю. Марічка сподівалась, що син залишиться поруч, але він вступив у Львові. Миколі було байдуже:
“Ну і що, Марічко, хлопець хоче стати лікарем – це його справа. Хай іде куди хоче!”
А син із дитинства мріяв рятувати людей:
“Матусю, ти ж знаєш – це моє покликання. Буду приїжджати, як тільки зможу. Люблю тебе більше за все на світі!”
Останній курс, останні канікули перед дипломом. Марічка проводила сина:
“Синку, я знаю – на тебе можна покластись. Та й твій тато поруч. Все буде добре!”
Після інституту Василь одружився, оселився у Києві, народилася онучка. Тепер Марічка чекає на його відпустки.
З Миколою прожили 25 років. Вона завжди була тактовною, вміла згладжувати кути. Він же – різкий та грубуватий. Але вона знайшла до нього підхід: допомогла створити автосервіс, вела документацію.
Якось у кафе з подругами Наталкою та Соломією (вони разом працювали, а Соломія вела домашнє господарство) Наталка раптом запитала:
“Марічко, а ти свого Миколу у всьому довіряєш?”
“Звісно, у нас немає таємниць”, – здивувалась Марічка.
Подруги переглянулись:
“Я бачила його з якоюсь дівчиною. Він її цілував у кав’ярні.”
Марічка відмахнулась: “Мабуть, колега. У нього ж повно клієнтів!”
Але почала слідкувати за чоловіком. І одного дня до них завітала вагітна дівчина:
“Я Галинка. Чекаю від вашого чоловіка дитину. Він обіцяв із вами розлучитись!”
Марічка виставила її за двері, а потім і Миколу – з валізою.
Розмова була короткою:
“Забирай речі й іди до своєї Галочки”.
Він спробував заперечувати, але Марічка була непохитна.
Через місяць зустрілись у кафе ділити майно. Микола жадав половину квартири (її купив батько Марічки):
“Мені ж треба десь жити!”
“Або залишаєш мені квартиру й забираєш бізнес, або підемо до суду – і тоді ти нічого не отримаєш”, – холодно відповіла вона.
Батько Марічки лише подзвонив – і Микола відступив.
Півроку потому Марічка поїхала до сина. Купила купу подарунків, особливо онучці. У дорозі вона роздумувала:
“Я зрозуміла одне – не можна любити чоловіка більше, ніж себе. Тепер я житиму для себе та рідних!”
У поїзді на неї часто дивився мужчина із сивиною на скронях. Коли вона виходила, він підійшов:
“Дозвольте представитись – Іван”.
Його погляд був теплим і впевненим. Виявилось, він вдівець – років шість тому втратив дружину та доньку.
Вони пішли кавою, потім ще й ще. За рік Іван зробив їй пропозицію на своєму 50-річчю.
Тепер Марічка відчуває себе як за кам’яною стіною. Вона нарешті зрозуміла, що таке справжня любов.
