Після сімдесяти я залишилася непотрібною нікому, навіть син і дочка не подзвонили мені привітати з днем народження.
Ярина сиділа на лавці у невеличкому скверику при лікарні, і сльози текли по її щоках. Сьогодні їй виповнилося сімдесят літ, але жодна дитина навіть слова не сказала. Лише сусідка по палаті згадала дату, подарувала дрібничку й посміхнулась щиро. Медсестра Оксана принесла яблуко на честь ювілею. Загалом, лікарня тут добра, непогані умови, але персонал байдужий, такими ж залишалися і їхні очі.
Всі розуміють: дітей приводять сюди стареньких, коли ті стають зайвими вдома. Мене теж привіз сюди син, казав, мовляв, треба відпочити, підлікуватись, а самій лише був тягарем невістці.
Я була власницею квартири в Харкові, але син вмовив переписати її на нього. Перед підписанням паперів, він запевняв мене, що все буде як і раніше, я житиму вдома. Та невдовзі до квартири вселилася і невістка, і онуки розпочалася справжня війна з невісткою.
В Марини, синової дружини, постійно до мене претензії: борщ не такий, калюжа на підлозі, то ще щось вигадає. Перший час мій Володимир ставав на мій бік, а згодом почав кричати і сам. Я помічала, що син з дружиною щось часто обговорювали пошепки. Відтоді син став говорити, що мені потрібно підлікуватися, відпочити від їхніх турбот.
Я одного разу глянула в його очі й спитала просто:
Це що, сину, ти вирішив віддати мене у будинок для старих?
Син знітився, відвів погляд і пробурмотів:
Мамо, перестань, це ж санаторій, побудеш там місяць-другий, наберешся сил повернешся.
Він мене сюди привіз, підписав якісь папери, пообіцяв скоро повернутись, і зник. Я уже живу тут другий рік поспіль.
Я дзвонила Вові і відповів незнайомий чоловік, який повідомив мені, що син квартиру вже продав. Тепер я й не знаю, де вони тепер мешкають. Перший рік я гірко плакала щоночі, бо знала ще при переїзді, що додому більше не повернусь. Особливо ж боліло усвідомлення, як колись я образила свою доньку заради щастя сина.
Ярина виросла в селі під Чугуєвом. Мали просторий дім, гарне господарство. Однажды сусід забіг і став розповідати чоловіку, як у місті легше: зарплати добрі, квартири дають.
Чоловік відразу загорівся переїздом до Харкова. Умовив і мене. Все продали в селі, подались до міста. Сусід мав рацію: відразу і квартиру отримали, потім меблі купили, навіть стару «Волгу» придбали, але невдовзі чоловік трапив у аварію саме на ній.
Мого чоловіка не стало через добу після тієї аварії. Я залишилася сама з двома дітьми. Щоб їх виростити, бралася до будь-якої роботи, навіть підїзди мила вночі. Сподівалася, що виростуть допомагатимуть мені, але склалося інакше.
Спершу син утрапив у халепу мусила позичати чимало гривень, щоб його не посадили. Потім донька вийшла заміж, народила онука. Спочатку все було добре, але внучок почав часто хворіти. Ліда покинула роботу, щоб піклуватися про сина, а лікарі ніяк не могли діагностувати його хворобу.
Врешті, синові дочки встановили рідкісну хворобу, яку лікували лише у Києві, а туди лише по запису, черга величезна. Поки Ліда допомагала синові, її чоловік від них пішов. У лікарні вона познайомилася з вдовцем, в якого донька мала ту ж недугу. Зійшлись, почали жити разом.
Через чотири роки чоловік доньки терміново потребував грошей на дорогу операцію. А я тоді якраз відкладала на перший внесок за квартиру синові.
Коли донька попросила позичити я відмовила. Не хотіла віддавати гроші людині, яку мало знала. Донька на мене образилася, сказала, що у неї більше немає матері, й не спілкується зі мною вже одинадцять років.
Повернулася я з лавки до свого корпусу, ледве на ногах тримаючись. І тут раптом:
Мамо!
Серце моє вирвалося з грудей. Я обернулася і там стояла моя донька, Ліда. Все попливло перед очима, я ледве не впала, а донька підхопила і міцно обійняла.
Я так довго тебе шукала! Брат відмовчувався, адресу дав лише, коли я пригрозила судом через незаконний продаж квартири. Прости, мамо, що так довго не приходила. Спершу дуже сердилась, потім постійно відкладала, а ще соромно було. Та кілька тижнів тому наснилося мені, ніби ти блукаєш сама в лісі і плачеш. Вранці стало так важко! Чоловік мій тоді й сказав: треба їхати і помиритися. Приїхала, а в твоїй квартирі чужі люди. Тоді довго шукала брата.
У нас тепер великий будинок під Одесою біля моря. Мій чоловік каже: забирай маму до нас.
Ярина обійняла доньку, і сліз вже не могла стримати тільки цього разу то були сльози щастя.






