Після смерті дружини я вигнав з дому її сина, який не був моєю кровю через десять років правда випливла на поверхню й знищила все, у що я вірив .
Я памятаю це, ніби було вчора
У кімнаті стояла тиша, лише дощ стукав у вікно. Настінний годинник показував десяту вечора, але час ніби зупинився.
Я стояв там, з холодним поглядом і пустотою в душі, а передіною хлопець років дванадцяти, зі старим рюкзаком, що зїжджав з плеча.
«Остапе» лише це й вирвалося в мене, голос був важкий, як свинець. «Ти не мій син. Твоєї мами більше немає і я не маю жодного обовязку доглядати за тобою. Збирай речі й іди. Куди хочеш.»
Він не заплакав.
Не благав.
Не вимагав пояснень.
Просто похилив голову, узяв сумку з відірваною ручкою й вийшов за двері. Звук дверей, що замкнулися, відгукнувся в грудях, як постріл, але я не дозволив собі нічого відчувати.
Тієї ночі я переконав себе, що зробив правильно. Що не можу тягти тягар, який ніколи не був моїм.
Моя дружина, Оксана, пішла з життя раптово через інсульт. Їй було всього 34. Жінка, яка навчила мене, що таке любов, але яка приховувала таємницю: до нашої зустрічі у неї був інший. Від того кохання народився Остап хлопчик, який ніколи не називав батьком нікого іншого.
Коли я одружився з Оксаною у 26, я захоплювався її силою виховувати сина сама. Я казав собі: «Приймаю її і приймаю хлопця.» Але в глибині душі ніколи не прийняв по-справжньому. Кохання, яке не народжене в серці не росте. Воно лише тяжить.
І коли Оксани не стало усе розсипалося.
Що в мене залишилося? Нічого.
Остап завжди був чемним, тихим але між нами була прірва, яку я так і не подолав. Він не був моєю кровю. Не був моїм продовженням.
Тож через місяць після похорону я вигнав його з дому словами, які досі лунають у моїх кошмарах:
«Іди геть. Мені байдуже, чи ти живеш, чи помреш.»
Я думав, він заплаче . Що буде благати.
Але він просто пішов до дверей і вийшов у темряву.
А я? Нічого не відчув. Ні жалю, ні провини. Лише пустоту.
Я продав будинок, де ми жили.
Переїхав у інший район, почав нове життя.
Справа йшла вгору , я зустрів нову жінку без дітей, без клопоту. Вперше за довгі роки мені здалося, що знайшов спокій.
Іноді, у перші роки, я згадував про Остапа. Не через любов лише з цікавості. Чи живий він? Чи знайшов собі притулок?
З часом навіть це минуло.
Я навіть переконав себе, що, можливо, він помер на вулицях. І в жорстокій думці, яка мене переслідує, прошепотів:
«Якщо помер можливо, так краще. Хоч не страждав більше.»
Але доля не прощає. Вона завжди стягує борги.
Рівно через десять років задзвонив телефон.
Невідомий номер.
«Доброго вечора, пане Миколо Петренко. Чи не хочете відвідати відкриття художньої виставки у суботу? Там буде людина, яка дуже хоче вас побачити.»
Я ледь не поклав слухавку. Ніколи не цікавився мистецтвом .
Та перш ніж я відмовив, голос на тому кінці сказав те, що змусило моє серце застигнути :
«Хочете дізнатися, що сталося з хлопчиною, якого ви кинули десять років тому?»
Коліна підкорилися.
У горлі пересохло.
І в ту мить я зрозумів минуле, яке намагався поховати, повертається, щоб знищити мене.
Серце калатало нерівно. Я думав кинути трубку й забути про цей дзвінок. Але в голосі незнайомця була якась рішучість, яка зупинила мене.
«Хто ви? Чого від мене хочете?» спитав я, намагаючись звучати впевнено, але голос тремтів.
На тому кінці тиша. Потім відповідь:
«Це не я щось хочу. Але одна людина яку ви колись покинули має вам щось показати. На вашому місці я б не пропустив цього. Субота, вісім вечора. Галерея Світанок.»
І звязок перервався.
У суботу, наперекір власній волі, я надів найкращий костюм і пішов до галереї. Зал був залитий світлом, повний елегантних людей, журналістів, спалахів фотокамер. Я почувався чужим, ніби вліз у світ, де мені не місце.
Раптом із мікрофона пролунало:
«Зустрічайте герой вечора, художник Остап Шевченко.»
Тіло знемило. Кров у жилах застигла.
На сцену вийшов високий чоловік зі спокійним, впевненим поглядом. Добре підстрижена борода, стримана усмішка. Але очі ті самі очі, що колись належали хлопчині, якого я вигнав.
Він не дивився на мене одразу. Підійшов до мікрофона, подякував публіці й почав розповідати про свою виставку. Слова були тверді, але в них ховався біль.
А потім, наприкінці промови, він сказав те, що змусило всіх очі повернутися на мене:
«
