Після того як Альона вкусила лікаря, у палаті запанувала тяжка тиша. Жінка, все ще на лікарняному ліжку, прохрипіла слабким голосом:
Будь ласка, не карайте її вона не хотіла зла
Але всі були занадто шоковані, щоб відповісти. Альона, хоча й напружена, вже не виглядала агресивною. Вона стояла між ліжком і дверима палати, дивлячись на лікарів великими очима, ніби намагаючись щось сказати.
Один із лікарів, старший, помітив:
Можливо, вона відчула щось.
Це було сказано майже жартома, але слова сприйняли серйозно. З якогось імпульсу вони вирішили повторити аналізи перед операцією.
Нові результати вразили лікарів: пухлина змістилася небезпечно близько до критичної нервової мережі. Будь-який поспішний надріз міг спричинити параліч. Альона діяла не випадково її інстинкт врятував господиню.
Операцію перенесли, а план змінили. Замість швидкого втручання готували точну мікрохірургію. Шанси на успіх, які раніше становили лише 20%, зросли вдвічі.
Вранці жінка довго дивилася на Альону, яка дрімала, поклавши мордочку на край ліжка.
Якби не ти можливо, мене б уже не було.
Операція тривала майже сім годин. Це було одне з найскладніших втручань у тій клініці, але хірурги видалили пухлину повністю. Коли жінка прокинулася, перше, що вона побачила, це Альону, яка уважно спостерігала за нею мокрими очима.
Ти чекала як завжди, ти була поруч.
Дні одужання були важкими, але Альона не відходила. Супроводжувала до туалету, підбадьорювала, коли та робила маленькі кроки, гріла руки, коли біль ставав нестерпним. І жінка відчувала її любов допомагає їй одужувати.
Через місяць її виписали. Лікарі були вражені не лише фізичним покращенням, а й звязком між двома душами.
У нас були пацієнти, які одужували завдяки лікам. Але вона одужувала ще й завдяки любові, сказав один із лікарів.
Історія потрапила у ЗМІ. Журналісти, блогери, науковці усі говорили про «собаку, яка відчула рак». Але жінка лише посміхалася:
Вона не відчула рак. Вона відчула, що я в небезпеці. І захистила мене, як це робила завжди.
Місяці обстежень минули. Жінка знову почала ходити, готувати, гуляти з Альоною у парку. Пухлина не повернулася. Кожен аналіз приносив хороші новини.
Одного разу її запросили на конференцію про звязок людини та тварини. Вона несміливо вийшла на сцену з Альоною поряд. Розповіла свою історію просто, без пафосу.
Я не була готова піти з цього світу. І Альона це знала. Вона не просто собака. Вона моя родина. Моя рятівниця. Моє серце.
Зал аплодував стоячи. Дехто плакав. Альона спокійно лігла біля ніг господині, ніби розуміючи: вона не зробила нічого надзвичайного. Лише те, що мало бути зроблено.
Зараз вони живуть у маленькому будиночку. Кожного ранку прокидаються разом. Кожної ночі засинають разом. Кожен день благословення. А в серці жінки безмежна вдячність. Не лише за те, що вона жива, а й за те, що у найважчий момент вона не була сама.
Якби всі ми мали хоч частку такої відданості у своїх серцях світ був би кращим.
