Після того, як я сказав дружині, що її донька не моя турбота, у нашій сімї відкрилася несподівана правда
Я, Андрій Марченко, довгий час залишався неодруженим. Мій молодший брат вже давно має дружину і дітей, святкує родинні ювілеї. У мене ж не складалося, усе не знаходив потрібної дівчини для життя. Звісно, родичі регулярно жартували, мовляв, коли вже й ти їх порадуєш весіллям? Я сам був готовий до змін. Та коли мені виповнилося тридцять чотири, вирішив: досить мені ходити холостяком.
Якось у київському нічному клубі зустрів свого колегу, а він якраз відпочивав з дівчиною. Завязалася невимушена розмова.
Які люди! Який привід?
Привіт, Андрію. Це моя подруга, вирішили трохи розважитися в місті.
Познайом, будь ласка.
Це Олеся.
Вітаю у нашому Києві, Олесю. Я Андрій.
Приємно знайомитись. Люблю знаходити нових друзів.
То чи можу я називати тебе своєю подругою?
Звісно, я не проти.
Вона була чарівною, стриманою, але видно, що не проста. Олеся одразу полонила моє серце. Я зрозумів, що це моя людина. Пізніше, у невимушеній бесіді виявилося, що в Олесі вже є донька-школярка. Спочатку ця новина трішки мене спантеличила, але подумав, що це нічого страшного.
Ми швидко почали жити разом. Усе казалося, як у казці. Донька часто була зайнята навчанням та кружками, на канікулах їздила до бабусі у село.
Олеся не поспішала шукати роботу. Мовляв, я добре заробляю, забезпечую дім, нема сенсу працювати. Однак з часом я бачив, як вимоги Олесі зростали. Йшлося не тільки про продукти, комуналку чи дрібні витрати. Вона хотіла, щоби її донька ходила на репетиторства й усілякі додаткові гуртки.
Андрію, треба гроші на нові заняття, каже вона. Можеш зараз дати більше?
Добре, ти знаєш, я тільки ЗА розвиток дитини.
А витрати росли ледь не щодня, ціни скакали, терпіння моє тануло. Нарешті я не витримав і поділився думками з дружиною.
Андрію, вчора класна керівниця телефонувала, вони збирають дітей на екскурсію.
Ну і що?
Я хочу, щоб моя донька поїхала. Треба багато грошей. Їй буде прикро лишитися вдома всі інші їдуть. Вся класна група вже дала згоду, лише ми залишилися.
Олесю, мене вже втомили ці постійні витрати на гуртки й розваги. А чому її рідний батько ні копійки не дає?
Ти ж знав, що в мене дочка. Ти ж погоджувався! Тільки цинік таке скаже! Я розчарована в тобі.
Олеся розплакалася, зачинилася у себе. Мені стало прикро, я вибачився, віддав усе, що просила. Але всередині залишилася тріщина. Я не міг збагнути, чому її батько не бере участі у житті й витратах на доньку. Тому знову почав розмову.
Не ображайся, Олесю, не хочу сваритись, просто скажи, чому твій колишній не допомагає?
Я сама не хочу від нього нічого брати. Не потребую.
Мені здається, це неправильно. Я чужий, а в мене вимагають, рідний а не цікавиться. Йому все одно!
Ти себе вважаєш чужим? Я й не підозрювала, що ти так про мою доньку думаєш… Думала, сімя це про добро.
Не треба мене винити. У мене теж є претензії.
То твоя справа. Я все одно не звертатимусь до колишнього. Не хочеш не давай коштів! Знайду сама. Але ніколи себе ні перед ким не принижувала й не буду. Втомився від наших стосунків розійдемося!
Навіщо такі емоції? Давай обговоримо це й знайдемо вихід.
Мені це не потрібно. Я йду спати. Хочеш лягай тут, тільки не говори нічого.
Я залишився на дивані. Довго не міг заснути, думав про наше життя. Виходить, моя дружина надто гордиться, а я маю бути відповідальним за її дитину, хоча рідний татусь живе своїм життям і не знає турбот. Колись на її ноутбуці побачив фото того батька чудова машина, дорогий одяг, життя не злиденне. Якби захотів, легко б забезпечив доньку. Вся проблема в Олесіній гордості. Я вирішив поговорити з ним особисто.
