На думці не спадало, що мій син здатний настільки змінитися під впливом іншої людини. Мій єдиний син, Олексій, завжди був гарним хлопцем — ввічливим, добрим, завжди готовим допомогти. Таким він виріс, таким був і у дорослі роки. Але все змінилося, коли він одружився, і його життя увійшла вона — Марина.
На весілля Марина та Олексій отримали від її батьків подарунок — однокімнатну квартиру в центрі Львова, новеньку після ремонту. Це стало їх власним маленьким гніздечком. Я жодного разу не була у них у гостях, але син показував мені фотографії на телефоні: світлі стіни, нові меблі, затишок. Після смерті чоловіка в мене не залишилося збережень, тому вирішила віддати молодятам свої коштовності — золоті ланцюжки, кільця, сережки, що накопичувала роками. Сказала Марині: «Якщо захочеш переплавити, я не проти». Хотіла зробити їм приємно, підтримати на початку.
Але Марина… Вона швидко виявила свій характер. Жінка з вдачею — гострою, як лезо. Я помічала, як вона заглядала в конверти з грошима, які їм подарували на весілля, — її цікавило, скільки там. Це насторожило. З одного боку, така практичність могла зробити її доброю дружиною, але з іншого — з нею доведеться бути обережною. Сучасні жінки часто сприймають чоловіка як гаманець, витрачають гроші, як свої, а потім розлучаються, забирають половину і шукають нову здобич. Я не бажаю Олексію такої долі, але тривога з’їдає мене зсередини.
Через півроку після весілля Марина заявила, що поки не хоче дітей. Не зараз, мовляв, у їх тісній однокімнатній квартирі це неможливо. Вона розводила руками: «Що робити? Кредит брати не хочу, а на більшу квартиру поки що не заробили. Олексій ще не став великим начальником». Вона роздумувала вголос, але я чула в її голосі розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він так і стоїть недобудованим, з дірками у стінах. Взимку в ньому холодно, як в льодовику, — на опалення цієї махіни не вистачає моєї пенсії. І тут Марина каже: «Продай будинок, купи собі однокімнатну квартиру, а решту віддай нам на нове житло. Тоді про дітей подумаємо».
Ви розумієте, що це означає? Вона хоче, щоб я, стара і слабка, переїхала у маленьку клітку, а вони забрали все краще. А потім, дивись, і цю однокімнатну квартиру у мене заберуть, відправивши до будинку для людей похилого віку. Спочатку я ще думала погодитися — якщо б вони хоч раз на місяць допомагали мені фінансово. Але тепер? Нізащо! З такою, як Марина, слід бути напоготові — від неї можна очікувати будь-якої підлоти.
Після тієї розмови Олексій кілька разів приїжджав до мене. Натякав, що її ідея не така вже й погана: «Навіщо тобі великий будинок? У квартирі буде простіше, комунальні платежі менші». Я залишалася непохитною: «Місто розростається, через 5-10 років будинки подорожчають. Моя ділянка вже не є околицею, продавати зараз — дурість». Одного разу я запропонувала: давайте поміняємося. Вони переїдуть до мого будинку, а я — в їх однокімнатну квартиру. Адже це одне й те саме, чи не так? Але Марина вперто відмовилася. Їй не сподобалося, що будинок треба лагодити, вкладати кошти, тоді як я житиму в їх подарованій квартирі без турбот. Їй потрібен комфорт, навіть якщо мій варіант вигідніший. Вона така — і нічого з цим не вдієш.
А згодом я захворіла. Серйозно, до кісток. Лежала в ліжку, не могла підвестися — жар, кашель, голова розколювалася. Зателефонувала Олексію, благала приїхати, принести їжу, ліки. Я знала, що у молодят мало часу, але мені було не до готування — сил не вистачало навіть на чайник. Колись я й подумати не могла, що він усе кине і примчиться. А тепер? Він з’явився лише наступного дня. Зварив мені якийсь порошковий «Терафлю», кинув на стіл упаковку аспірину — без коробки, схоже, простроченого, — знизав плечима і пішов. На щастя, подруга врятувала — принесла суп, ліки, усе, що потрібно. А якби її не було?
Мій син був моїм світлом, моєю опорою все життя. Я довіряла йому беззастережно — він був не просто сином, а другом, часткою мене. Але весілля все перекреслило. Ми стали чужими, і я безсила це змінити. Він — моя єдина дитина, моя любов, моя гордість, але тепер я бачу: його серце більше не зі мною. Він вибрав її. Марина стала між нами, як стіна, і я залишилася на іншій стороні — одна, покинута, непотрібна. Розум повторює: зв’язок, що був, обірвано. Настав його час вибирати — мати або дружина. І вибір очевидний, як день. А серце ще сподівається, що він згадає, ким я для нього була, і повернеться. Але з кожним днем ця надія тане, як сніг під чужим сонцем.
