Щоденник
Вісім років кохання – і він просто пішов… Сказав, що «так буде краще».
Привіт. Мене звати Марійка, мені 27 років, живу у Львові, і зараз мій стан можна описати одним словом – біль. Здається, це звичайна історія, таких тисячі. Але коли біль торкається тебе, вона стає найважчою річчю у світі. Вона роздирає груди, не дає спати, і кожен ранок починається з питання: «Навіщо прокидатися?»
Восени ми прожили вісім років разом. Його звали Олег. Ми зустрілися, коли мені було дев’ятнадцять, і з того дня були нерозлучні. Пройшли через усе: першу орендовану кімнату, студентську скруту, нічні підготовки до сесії, перші роботи, перші помилки. Дорослішали разом. Він знав мене, як ніхто. Я вірила – ми назавжди.
А потім, тиждень тому, все закінчилося.
Він просто сів поруч і сказав:
«Марійко, нам треба розійтися. Я не відчуваю, що у нас є майбутнє. Кохаю тебе, але це вже не те… Це буде правильно. Краще для нас обох».
Я завмерла. В кімнаті стало бракувати повітря. Ми не сварилися. Не зраджували. Не було ні драми, ні брехні. Нам було добре – чи так здавалося лише мені? Він щоранку казав, що кохає. Щовечора обіймав перед сном. Невже це було брехнею?
Я спитала: «У тебе є хтось інший?»
Він опустив очі: «Ні. Просто… все змінилося. Не можу пояснити. Просто більше не відчуваю того, що колись».
А я – відчуваю. Люблю його. Не так, як у юності – божевільно і з ураганом у крові. А глибше, тихіше, як дихання, як частину себе. Він – моя родина. Він – моя людина. Чи принаймні, я так думала.
В голові тисячі питань. Може, він бреше? Може, закохався в іншу? Чи просто налякався відповідальності? Може, хтось нашептав, що в тридцять життя тільки починається, і він вирішив, що я – зайвий елемент його минулого?
Але чому не сказав правди? Чому залишив мене у цій пустоті, де все руйнується, але нічого не впіймати?
Я намагалася говорити. Благала пояснити. Хотіла зрозуміти. Дати нам шанс – знайти почуття, спробувати ще раз. Але він був спокійний. Надзвичайно спокійний. І ця рівнодушність вражала найбільше.
«Ми просто дійшли до кінця. Не шукай винних», – сказав він.
Але якщо ніхто не винен, чому я відчуваю себе покараною?
Я вдома. Все нагадує про нього: його чашка, яку він ніколи не мив, його подушка, яку не можу викинути, його зубна щітка, яку рука не піднімається забрати. Навіть тиша у квартирі звучить його голосом.
Я працюю, роблю справи, посміхаюся знайомим. Усі думають – у мене все гаразд. А всередині – пустота. Така, що хочеться вити.
Читаю чужиАле я вірю, що одного дня ця рана загоїться, і я знову знайду в собі силу любити — без страху, без сумнівів.
