Після восьми років кохання він просто пішов… Сказав, що «так буде краще».
Привіт. Мене звуть Оксана, мені 27 років, я живу у Львові, і зараз я в такому стані, коли душа ніби кричить, але її ніхто не чує. Те, що сталося зі мною, може здатися звичайною, навіть банальною історією. Впевнена, таких — тисячі. Але коли біль торкається тебе особисто, вона вже не здається ні буденною, ні звичною. Вона рве зсередини, позбавляє сну, і ти не знаєш, як прокидатися вранці.
Я прожила вісім років з людиною, яку вважала своєю назавжди. Його звали Тарас. Ми познайомилися, коли мені було лише дев’ятнадцять, і з того часу не розлучалися ні на день. Пройшли через усе разом: першу орендовану кімнату, студентську бідність, безсонні ночі перед сесією, перші роботи, перші помилки. Ми дорослішали разом. Він знав мене, краще за всіх. Я вірила — якщо щось і вічне, то це ми.
А потім, тиждень тому, усе закінчилося.
Він просто сів поряд і сказав:
— Оксанко, я хочу, щоб ми розійшлися. Я більше не відчуваю, що у нас є майбутнє. Я тебе люблю, але це вже не те… Нам треба розійтися. Так буде правильно. Так буде краще для нас обох.
Я завмерла. Здавалося, що в кімнаті не стало повітря. Я не розуміла, що відбувається. Ми не сварилися. Не зраджували. У нас не було драми, зради, брехні. Навпаки — я думала, ми були щасливі. Він кожен день говорив, що кохає. Кожен вечір обіймав мене перед сном. Невже це все було неправдою?
Я спитала: — У тебе є хтось інший?
Він опустив очі: — Ні. Просто… усе змінилося. Я не можу це пояснити. Просто більше не відчуваю того, що відчував раніше.
А я досі відчуваю. Я кохаю його. Не так, як у юності — шалено й з ураганом у крові. А по-іншому — глибоко, тихо, як повітря, як звичку дихати. Він — моя родина. Він — моя людина. Принаймні, я так думала.
В голові тисячі питань. Може, він бреше? Може, справді закохався в іншу? Чи йому просто стало тісно в цих стосунках, і він злякався відповідальності? Може, хтось сказав йому, що в тридцять життя лише починається, і він вирішив, що я — частина старого сценарію, з якого час викреслювати?
Але чому він не сказав правду? Чому залишив мене у цьому вакуумі, де все руйнується, але ні за що не вчепитися?
Я намагалася говорити з ним. Благала пояснити. Хотіла зрозуміти. Хотіла, щоб він хоч раз дав мені шанс — поборотися, повернути почуття, спробувати ще. Але він був спокійним. Навіть занадто. І цей спокій вбивав мене найбільше.
Він сказав:
— Ми просто дійшли до кінця. Не шукаймо винних.
Але якщо нема винних, чому я почуваюся покараною?
Зараз я сама. Повертаюся додому — і все нагадує про нього. Ось його чашка, яку він ніколи не мив. Ось його подушка, яку не можу викинути. Ось зубна щітка, яку рука не піднімається викинути. Навіть тиша у квартирі звучить його голосом.
Я працюю, ходжу по справах, посміхаюся знайомим. Усі думають — у мене все гаразд. А всередині — пустота. Така, що хочеться вити.
Я читаю в інтернеті чужі історії. Хтось пережив зраду, хтось смерть коханої людини, хтось — розлучення з дітьми. Я читаю і намагаюся переконати себе, що мій біль — не найстрашніший. Що я переживу. Що час мине, і стане легше. Але поки легше не стає.
Найгірше — не сама втрата, а непонимання. Ми ж були разом. Ми були цілим. Як можна було просто… піти? Без пояснень. Без спроби врятувати. Як можна було кохати вісім років і так — поставити крапку?
Я пишу це не для жалю. Ні. Я просто не знаю, як пережити цю тишу. Цю неможливість зрозуміти. Це питання без відповіді: чому?
Якщо хтось читає це і переживав щось схоже — скажіть, як ви з цим впоралися? Як знову повірити, що любов — не каприз, не тимчасове почуття, а щось справжнє?
Я поки не знаю, як жити далі. Але знаю одне — я не була фальшивою. Моє почуття було справжнім. І я любила по-справжньому. І якщо він не зміг це зберегти — значить, він втратив більше, ніж я. Бо я досі вмію любити. А він… просто втік.
