Дмитро зупинив авто біля кладовища й глибоко зітхнув. Господи, скільки разів він збирався сюди завітати? Скільки разів відкладав «на потім»? Поки мати була жива — часу не знаходилося. Після її смерті — наче й зовсім не лишилося місця для минулого.
А ж давно вже треба було прокинутися. Зрозуміти, що весь цей світ, який він так старанно будував навколо себе, був лише фасадом. Жодне слово, жоден жест не мали під собою справжньої основи. Іронічно, але він навіть дякує Олені — колишній дружині — за те, що зруйнувала цей тендітний картковий будиночок. Просто бах — і все розвалилося! Така ідеальна на вигляд сімейна ідилія, такі «щирі» відносини з друзями… А насправді — його дружина, його найкращий друг, і всі ті, хто знав та мовчав. Це був не просто крах. Це був удар, від якого Дмитро досі не відійшов.
Після розлучення він поїхав у рідне село. Вісім років минуло з часу, коли поховав матір. Вісім років! І жодного разу не знайшов часу зайти на могилу. Лише тепер, коли від життя нічого доброго не лишилося, він зрозумів просту істину: мати була єдиною людиною, яка б ніколи його не зрадила.
Одружився він пізно — йому було тридцять три, а Олені лише двадцять п’ять. Він пишався нею, як трофеєм. Вона була гарною, елегантною, «світською», як тоді здавалося. Тепер же він пам’ятав її обличчя, перекривлене злістю, слова, якими вона його цідила: що ненавиділа його увесь їхній короткий шлюб, що кожна ніч з ним була для неї мукою. Він досі не розуміє, як міг бути таким сліпим. Вона плакала, благала пробачення, говорила, що почувалася самотньою… Але варто було вимовити «розлучення» — і маска впала. Ось вона, справжня.
Дмитро вийшов із авто, взявши з заднього сидіння великий букет квітів. Ішов повільно, дивлячись під ноги. Стежка, певно, вся заросла. Він навіть не приїжджав, коли встановлювали пам’ятник — усе робив через інтернет, дистанційно. Як символ усього його життя: усе здалеку, усе ненасправжнє.
Огорожа виявилася чистою. Пам’ятник теж. Квіти свіжі, земля акуратно розпушена. Хтось доглядав за могилою. Напевно, одна з давніх подруг матері. Хоча… синові, виходить, було не до того.
Він відчинив калітку і прошепотів:
— Привіт, мам…
Горло перехопило, очі спалахували. Дмитро не очікував, що заплаче. Він — бізнесмен, холоднокровний, розрахований, звиклий тримати обличчя. А тепер ридав, як дитина. Не намагався стримувати сльози. Вони були визволяльними, мили душу від усього, що пов’язано з Оленою, зі зрадою, з болем. Наче мати справді була поруч, гладила по голові й шепотіла: «Нічого-нічого, сину… Усе буде добре».
Він довго сидів. Мовчки. Але в думках говорив. Згадував діА потім у двері постукала Маша з новим велосипедом, залишивши за собою слід дитячого сміху, і Дмитро зрозумів, що нарешті знайшов те, чого так довго шукав — справжній дім.
