**Щоденниковий запис**
З роддому нас виписали, а батьки сказали: «Більше на нас не розраховуйте». Але ми обрали любов, а не страх.
Я – медсестра. З 1990 року працювала в обласномуроддомі Києва. Робота була важкою, чергування – виснажливими, але я завжди знала, для чого це роблю: щоб одного дня самій стати матір’ю та зустріти свою дитину в цих стінах не як медик, а як мама.
Вагітність проходила спокійно. Всі аналізи показували, що дівчинка розвивається без відхилень. Ми з чоловіком, Богданом, з нетерпінням готувалися до зустрічі з нашою донечкою – купили ліжечко, одяг, усе для виписки. Родичі теж чекали на поповнення. Найбільше хвилювався дідусь, обіцяв подарунок на виписку, дзвонив майже щодня: «Ну що, усе гаразд? Коли?»
Ми й гадки не мали, що після пологів наше життя перевернеться. Усе, що здавалося надійним – розсиплеться, а любов пройде тяжке випробування.
Пологи пройшли швидко. Дівчинка народилася вагою 2900 г, зростом 45 см – крихітна, але міцна. Мені одразу її показали, потім забрали на обстеження. Трохи пізніше повернули на перше годування – вона смоктала мляво, але я впоралася. Потім нас перевели до палати. За годину зайшли два лікарі: черговий акушер та неонатолог. Обличчя у них були напружені, погляд – співчутливий. Я одразу зрозуміла: щось не так.
Один із них тихо промовив:
«Олено, у вашої доньки синдром Дауна. Ви медичний працівник, розумієте, що це – діагноз на все життя. Ми пропонуємо вам не гаяти часу та оформити відмову. Ви ще молоді, зможете народити здорову дитину».
Я завмерла. Перед очами попливлі стіни. Відчула, як усе всередині обірвалося. А водночас – щось міцне, інстинктивне, піднялося в грудях: це моя донька. Моя. І я нікому її не віддам.
«Вибачте… – прошепотіла я, – але я мушу поговорити з чоловіком. Гадаю, він скаже “ні”».
«Звісно, подумайте. Коли приймете рішення, зайдіть до нас у кабінет».
Після їхнього виходу донечка почала плакати. Її маленькі долоні тягнулися до мене. Я притиснула її до себе й у ту ж мить зрозуміла: без неї я не зможу жити.
Подзвонила чоловікові. За годину він був поряд. Ми разом зайшли до кабінета завідувачки. Йому теж запропонували підписати відмову. Він мовчав. Потім підійшов до столика для пеленания, подивився на дівчинку й тихо сказав:
«Ми нічого не підписуватимемо. Ми забираємо доньку додому».
Ми назвали її Соломією. Ім’я спало на серце одразу – ніжне, світле, сильне.
Через три дні до нашої палати поклали ще одну жінку. Їй було за тридцять, це була її п’ята вагітність. Вона з порогу заявила: «Дитину лишу». Коли їй повідомили, що у доньки синдром Дауна, вона навіть не здригнулася. Просто сказала: «Оформляйте відмову. І годувати грудьми не збираюся».
Я не витримала. Попросила у медсестри дозволу покормити дівчинку. Вона принесла її. Коли я взяла цю крихітку на руки, серце стиснулося – вона була такою беззахисною, тихенькою, наче все розуміла.
Подзвонила чоловікові. Він мовчав, потім сказав: «Якщо бажаєш – давай заберемо й її. Хай у Соломії буде сестра».
Я знову пішла до завідувачки. Сказала, що готові взяти другу дитину. Ніхто не вважав нас божевільними. Навпаки, увесь персонал обійняв мене з словами: «Ви – наша героїня».
Ми залишилися ще на тиждень – чекали, доки відпаде пуповинний залишок у другої дівчинки. Ми назвали її Євдокією.
День виписки став найщасливішим у нашому житті. Ми вийшли з роддому не з однією, а з двома дітьми. В одному візочку – Соломія, в іншому – Євдокія. Обидві – наші. Обидві – кохані.
Але цей світлий день не всім приніс радість. Коли ми розповіли батькам, що взяли дві дівчинки, одна з яких – прийомна, реакція була крижаною. Мої батьки, а особливо свекор з свекрухою, заявили:
«Не збираємося з вами більше спілкуватися. Ви зробили свій вибір – справляйтеся самі. Допомоги від нас не чекайте!»
І справді – жодного дзвінка, жодної гривні допомоги. Ми були самі.
Це були важкі роки. І безсонні ночі, і хвороби, і втома. Але все це того варте. Ми любили своїх доньок, як нікого в житті. Вони росли дружніми, веселими, розумними. В шість років вони знали абетку, намагалися читати самі. Єдине – нам довелося переїхати ближче до спеціалізованої школи, щоб забезпечити Соломії кращі умови.
Батьки через роки усвідомили, що були неправі. Почали поступово навідуватися. Дівчатка обожнювали гостей, раділи кожній зустрічі.
Ми не таїли образу. Ми обрали любов, а не страх. І ми ні на мить не пошкодували про це.
