Півроку під одним дахом зі свекрухою: як вона зруйнувала наш шлюб
Півроку тому моє життя перетворилося на нескінченний нервовий замкнене коло. Тоді свекруха — Оксана Іванівна — заявила, що більше не може жити сама. Сльози, тиск, розмови про самотність та нічні страхи. Вона так вплинула на чоловіка, що він, не порадившись зі мною, терміново перевіз її до нас — у нашу двокімнатну квартиру в центрі Львова.
У неї, до речі, є свій будинок з садом і просторими кімнатами. Але, мабуть, там стало «занадто тихо». Хоча ніхто її не кидав, ніхто не ігнорував. Ми навідувалися, привозили продукти, допомагали з ліками. Але вона вирішила інакше — захотіла повного контролю. Над сином. Надо мною. Над нашим життям.
Оксана Іванівна — жінка нестерпна. Уперта, вибаглива, з манією величі. Поки був живий її чоловік, вона ще тримала себе в руках. Але після його смерті, коли пішла людина, що хоч трішки її стримувала, почався справжній жах.
Спочатку — жалоба. Ми всі переживали втрату. Вона справді страждала, і я, незважаючи на холод у наших стосунках, старалася бути поруч. Ми не залишали її одну жодного дня. Але через кілька місяців у її очах знову заграло полум’я. І, на жаль, не тепла, а влади.
Вона знову почала кидати в мій бік їдкі зауваження:
— Ти хоча б причесатися могла б, перш ніж чоловіка зустрічати.
— Що це за м’ясо? Воно у тебе, як підошва. Мати тебе готувати не навчила?
А ще ці нескінченні порівняння: «Ось у Мар’янки син борщ їсть і хвалить. А твій ось скривився…». Тільки ж Мар’янка — це небога з трьома дітьми та чоловіком-підкаблучником, який і рота не посміє відкрити без дозволу.
Коли вона запропонувала переїхати до неї, я стала міцною стіною. Так, у неї будинок просторіший. Але я б там навіть вільно зітхнути не змогла. А наша квартира хоч і невелика, зате в центрі, поруч робота, садочок, магазини. І найголовніше — це наш дім. Але на мене ніхто не звернув уваги. Чоловік слухав лише її:
— Мам, ти ж одна… Так, звичайно, переїжджай, поживеш у нас, трохи відійдеш.
Я благала його подумати. Я попереджала. Я знала, чим усе закінчиться. Але він пообіцяв:
— Це тимчасово. Я сам усе проконтролюю. Не дам їй тебе ображати.
Минуло півроку. За цей час я перестала впізнавати себе. Стала дратівливою, втомленою, спустошеною. Кожен день — як день бабака. З ранку до вечора я обслуговую дорослу, цілком спроможну жінку, яка чомусь вирішила, що я зобов’язана крутитися навколо неї, як офіціантка у престижному ресторані.
— Чай з лимоном, але не гарячий.
— Увімкни серіал, але не цей, у мене від нього тиск.
— Підемо гуляти, а то я сиджу, як собака на ланцюгу.
Якщо раптом щось роблю не так — усе. Театр одного актора:
— Мені погано! Викличте швидку! У мене серце!
Ми з чоловіком давно планували відпустку — хотіли вирватися хоч на тиждень, до моря, перезавантажитися. Я так мріяла про це. Але варто було нам про це заговорити — Оксана Іванівна влаштувала концерт. Сльози, нарікання:
— Ось, знову кидаєте. Мені погано! Я нікому не потрібна! Берите мене з собою або нікуди не поїдете!
Чоловік, як завжди, промовчав. Тільки плечима знизнув.
— Ну що я можу вдіяти?.. Вона ж мати…
А я можу. Я більше не хочу. Я не просила палаців, діамантів чи розкішного життя. Я хотіла просто жити зі своїм чоловіком та дітьми в домі, де мені не дихатимуть у потилицю і не вказуватимуть, як нарізати моркву. Але цього мені не дозволили.
Сім’я розсипається на очах. Я відчуваю, як йде повага, йде любов. Мій чоловік вибрав бути сином. А я втомилася бути жертвою.
Якщо для нього мати — важливіша за дружину та сім’ю, тоді нехай залишається з нею. Я не залізна. Я жінка. А не тінь на фоні чужої волі. І якщо розлучення — це ціна за мій спокій, я готова її заплатити.
Мораль цієї історії проста: сім’я — це не лише кровні зв’язки, а й взаємна повага та розуміння. Іноді легше зберегти себе, ніж триматися за стосунки, які давно стали тягарем.
