Півроку під одним дахом із свекрухою: як вона зруйнувала наш шлюб
Півроку тому моє життя перетворилося на нескінченний виток нерівності. Тоді свекруха — Ганна Іванівна — заявила, що більше не може жити сама. Сльози, тиск, розмови про самотність і страх уночі. Вона так вплинула на чоловіка, що він, навіть не порадившись зі мною, терміново перевіз її до нас — у нашу двокімнатну квартиру в центрі Києва.
У неї, до речі, є власний будинок із садом та просторими кімнатами. Але, мабуть, там стало «занадто тихо». Хоча ніхто її не кидав, ніхто не ігнорував. Ми відвідували її, привозили продукти, допомагали з ліками. Та вона вирішила інакше — захотіла контролювати все. Сина. Мене. Наше життя.
Ганна Іванівна — жінка нестерпна. Вперта, вибаглива, з манією величі. Поки жив її чоловік, вона ще тримала себе в руках. Але після його смерті, коли пішла людина, яка хоча б частково її стримувала, почався справжній жах.
Спочатку — жалоба. Ми всі переживали втрату. Вона й справді страждала, і я, незважаючи на холод у наших стосунках, намагалася бути поруч. Ми не залишали її одну ані на день. Але через кілька місяців у її очах знову з’явився вогонь. І, на жаль, не тепла, а влади.
Вона знову почала кидати в мій бік злобні зауваження:
— Ти б хоч розчесалася перед тим, як чоловіка зустрічати.
— Що це за м’ясо? Воно ж як підошва. Тебе мати не вчила готувати?
А ще ці нескінченні порівняння: «Ось у Оленки син борщ їсть і хвалить. А твій оце — морщиться…». Але ж Оленка — це небога з трьома дітьми та чоловіком-підкаблучником, який і слова не скаже без дозволу.
Коли вона запропонувала нам переїхати до неї, я стала стіною. Так, будинок у неї більший. Але я б там навіть вільно не зітхнула. А наша квартира — хоч і невелика, зате в центрі, поруч робота, садочок, магазини. І головне — це наш дім. Але мене ніхто не слухав. Чоловік чув лише її:
— Мамо, ти ж одна… Так, звісно, переїжджай, поживеш у нас, трохи відпочинеш.
Я благала його подумати. Я попереджала. Я знала, чим це закінчиться. Але він пообіцяв:
— Це тимчасово. Я сам усе проконтролюю. Не дам їй тебе ображати.
Минуло півроку. За цей час я перестала впізнавати себе. Стала дратівливою, втомленою, спустошеною. Кожен день — як день бабака. З ранку до вечора я прислужую дорослій, цілком спроможній жінці, яка чомусь вирішила, що я муся бігати довкола неї, як покоївка у люксовому готелі.
— Чай із лимоном, але не гарячий.
— Увімкни серіал, але не цей, від нього в мене тиск підскакує.
— Підемо гуляти, а то я сиджу, як пес на ланцюгу.
Якщо раптом щось роблю не так — усе. Театр одного актора:
— Мені погано! Викличте швидку! У мене серце!
Ми з чоловіком давно планували відпустку — хотіли вирватися хоча б на тиждень до моря, перезавантажитися. Я так мріяла про це. Але варто було нам про це згадати — Ганна Іванівна влаштувала концерт. Сльози, голосіння:
— Ось знову кидаєте! Мені погано! Я нікому не потрібна! Берете мене з собою, або нікуди не поїдете!
Чоловік, як завжди, мовчав. Лише знизав плечима.
— Ну що я можу зробити?.. Вона ж мати…
А я можу. Я більше не хочу. Я не просила палаців, діамантів чи розкоші. Я хотіла просто жити зі своїм чоловіком і дітьми у домі, де мені не дихатимуть у потилицю і не вказуватимуть, як нарізати моркву. Але й цього мені не дали.
Сім’я розсипається на очах. Я відчуваю, як йде повага, йде любов. Мій чоловік вибрав бути сином. А я втомилася бути жертвою.
Якщо для нього мати — важливіша за дружину та сім’ю, тоді хай залишається з нею. Я не залізна. Я жінка. А не тінь на тлі чиєїсь волі. І якщо розлучення — це ціна за мій спокій, я готова її заплатити.
Інколи для того, щоб зберегти себе, треба зробити найскладніший крок — відпустити тех, хто не готовий іти поруч.
