Сьогодні спостерігав важку сцену. Галичина Павлівна вдарила слухавкою старого телефону так, що аж дзенькнуло. Рухи різкі, руки тремтіли, вона наче зненацька опала на ослінчик біля кухонного столу.
— Мамо, що трапилося? — з кімнати визирнула донька Соломія. — Хто дзвонив?
— Ніхто, — сипло відповіла мати. — Пусте дзвінка.
Соломія підійшла ближче, помітила зблідле лице матері.
— Матінко, ти вся тремтиш! Що сталося?
— Тато твій знайшовся, — прошепотіла Галичина Павлівна. — Після усіх тих літ… Бажає зустрічі, розмови. Каже, сумує, кається за все.
— Тато дзвонив? — Соломія присіла поруч, узявши матір за руку. — І що він хотів?
— Аби я його пробачила. Щоб дозволила прийти. Каже, хворіє, що лікарі… — Галичина Павлівна замовкла, тривожно зітхнула. — Пізно, Соломійко. Значно пізно для всього того.
— Мамо, розкажи мені нарешті, що ж тоді сталося. Я ж була зовсім малою, пам’ятаю тільки, що він пішов і більше не вертався.
Мати підвелась, підійшла до вікна. За шибкою дрібним дощем січе, краплини поволі спливають, немов сльози.
— Тобі було тоді сім. Ти питала, де тато, а я не знала, що відповісти. Говорила, що в відрядженні, що незабаром повернеться. Та й сама не знала, де він.
— Він просто взяв і пішов? Без пояснень?
— Не просто пішов. Він… — Галичина Павлівна стиснула губи. — Він зрадив нас. Мене, тебе, дім наш. Була в нього інша сім’я, Соломійко. Інша дружина, інші діти. І він обрав їх.
Соломія мовчала, перетравлюючи почуте. Хоч їй тридцять два, дитячі спогади про батька були невиразні, затягнуті серпанком туману.
— Він казав, що любить нас, — продовжила мати. — Щодня вертався додому, грав з тобою, читав казори. Після довідалась, що в нього ще й донька є, старша від тебе на три роки. І дружина, що вважає себе єдиною. Яка й не знала про наше існування.
— Боже ж ти мій, мамо… Як ти довідалась?
— Дурно вийшло. Захворів, ліг у шпиталь. Прийшла відвідати, а вже сидить жінка з дівчинкою. І ця дівчинка верещить: «Татусю, татусю!» — а він її обіймає й цілує. Я все зрозуміла миттєво. Стою в дверях, а він мене побачив — обличчям поблід. Та жінка, Людмила, дивиться на мене, потім на нього, питає: «Хто це, Вікторе?» А він мовчить. Й очі одвів.
— І що було далі?
— Розмова була стисла. Вона сказала, що вони розписані вже вісім років, що квартира записана на неї, що донька на його прізвище. А я? Я ж була юрба загарбана коханням. Ми не розписувались, він завжди казав, що печатки — дріб’язок, що головне — любов. Мою доньку записав на своє прізвище, так, але ніяких паперів у мене не було.
Соломія встала, обійняла матір.
— Матінко, чому ж ти мені раніше не розповіла?
— Навіщо було знати? Дитинство у тебе й без того не солодким було. Сама працювала, грошей не вистачало, по лікарях з тобою мандрувала, коли недужила. Думала, виростеш — тоді й скажу. А потім час минув, ти влаштувала життя, заміж вийшла. Навіщо старі рани бередити?
— А він що, ніколи не намагався зв’язатися?
— Намагався. Спочатку приходив, під вікнами стояв, благав поговорити. Я не впуснула. Потім листи писав, гроші присилав. Листи не читала, гроші назад відсилала. Горда була, дурна Думала, що сама донечку підніму, що не потрібен мені такий чоловік.
— А тепер він знову знайшовся.
— Тепер так. Дзвонить сьомий день. Каже, Людмила померла, донька доросла, заміжня, а він один лишився. Бачить тебе, знайомитися з онуками. Тяжко хворіє, каже, життя йому залишилося небагато.
Соломія відійшла, задумалась.
— А може, варто вислухати? Мамо, я ж його зовсім і не пам’ятаю. Може
Галина Петрівна довго дивилась на вечірнє небо за вікном, де постеленою скатертиною гасли останні промені, розуміючи, що багаторічна ворожнеча померла разом з Віктором, але відчуття гіркої кривди, немов німий камінь, назавжди лягло на дно її душі.
