Розлучитися у шістдесят вісім років — це не романтичний жест і не криза середнього віку. Це визнання самому собі, що ти програв. Що після сорока років шлюбу з жінкою, з якою ділив не лише побут, а й мовчання, порожні погляди за вечерею, і все те, що не вимовляють вголос, — ти став не тим, ким мав би стати. Мене звуть Іван, я з Вінниці, і моя історія починалася з самотності, а завершилася відкриттям, якого я не очікував.
З Галею ми прожили майже все життя. Побралися, коли нам було по двадцять, ще за радянських часів. Тоді, на початку, у нас було кохання. Поцілунки на лавочці, довгі розмови ввечері, спільні мрії. А потім усе зникло. Спочатку діти, потім кредити, робота, втома, побут… Розмови перетворилися на переписку на кухні: «ти сплатила за світло?», «де квитанція?», «у нас закінчилась сіль».
Я дивився на неї вранці і бачив поруч не дружину, а стомлену сусідку. І, мабуть, сам був для неї таким самим. Ми жили не разом — ми жили поряд. Я, людина з характером, упертий, гордий, одного разу сказав собі: «Ти маєш право на щось більше. На новий шанс. На свіже повітря, зрештою». І подав на розлучення.
Галя не чинила опору. Тільки сіла на стілець, подивилася у вікно і промовила:
— Добре. Роби, як знаєш. Я більше не хочу боротися.
Я пішов. Спочатку почувався вільним, ніби з плечей звалився величезний камінь. Став спати на іншому боці ліжка, завів кота Барсика, почав щоранку пити каву на балконі. Але незабаром прийшло інше відчуття — порожнеча. Дім став надто тихим. Їжа — несмачною. А життя — занадто передбачуваним.
І ось тоді мені спала на думку ідея, яка здавалася геніальною: знайти жінку, яка мені допомагатиме. Ну, як Галя колись: постирає, приготує, прибере, поговорить. Так, нехай буде трохи молодшою, років 50–55, з досвідом, добра, проста. Може, вдова. Власних вимог у мене було небагато. Я навіть подумав: «Адже я непогана партія — доглянутий, з квартирою, на пенсії. Чому б і ні?»
Я почав шукати. Поговорив із сусідами, натякнув знайомим. А потім наважився — подала оголошення у місцеву газету. Стисло і доречно: «Чоловік, 68 років, шукає жінку для спільного проживання та допомоги по домому. Умови гарні, житло та харчування забезпечу».
Саме ця оголошення перевернуло моє життя. Бо через три дні я отримав листа. Лише один. Але такий, від якого в мене задрожали руки.
«Шановний Іване,
Ви справді вважаєте, що жінка у 2020-х роках існує виключно для того, щоб комусь прати шкарпетки і смажити котлети? Ми живемо не у ХІХ столітті.
Ви шукаєте не супутницю життя, не людину з душею і бажаннями, а просто — безоплатну домогосподарку з романтичним прикриттям.
Може, спочатку варто навчитися доглядати за собою, готувати собобід і наводити порядок у власному домі?
З повагою,
Жінка, яка не шукає старого господаря з ганчіркою в руках».
