Пізній подарунок
Автобус смикнувся, і я, Ганна Семенівна, вхопилась обома руками за поручень, відчуваючи під пальцями подряпини на грубому пластику. Пакет з продуктами глухо вдарив по колінах, яблука перекотилися всередині. Я стояла біля дверей, у думках рахуючи зупинки до свого будинку.
В одному вусі тихо шелестіли навушники, доручення від онучки: «Бабусю, раптом зателефоную». Телефон лежав у зовнішній кишені сумки, відчувався важким, як брилок. Все одно перевірила: чи застібнута блискавка.
Уже малювала в уяві, як зайду до квартири, поставлю пакет на табурет у передпокої, перевзуюсь, зніму пальто, акуратно повішу хустку. Розкладу покупки, поставлю варити борщ. Ввечері зайде син, забере контейнери йому на зміну, часу готувати бракує.
Автобус затримався, двері широко відчинилися. Я обережно зійшла по сходинках, тримаючись за перила, і вийшла у свій двір. На майданчику діти бігали з мячем, одна дівчинка на самокаті ледь не врізалася проте у останню хвилину звернула убік. Біля підїзду тхнуло котячим кормом і тютюновим димом.
У коридорі я поставила пакет, зняла черевики, за звичкою, носками до стіни. Пальто повісила, хустку склала на полицю. На кухні розклала покупки: морква до інших овочів, курка в холодильник, хліб у хлібницю. Взяла каструлю налила води, поки не закрила дно долонею.
Телефон на столі завібрував. Я витерла руки рушником і підсунула його до себе.
Так, Сашко, сказала, схилившись трохи ближче до трубки, наче так краще почую.
Мамо, добрий. Як ти? син говорив поспіхом, на фоні лунав чужий голос.
Та нормально, борщ варю. Зайдеш?
Зайду, через пару годин. Слухай, мам, у нас у дитсадку знову збір грошей на ремонт групи. Ти могла б ну, як минулого разу він замовк. Зараз важко всім
Я вже тягнулася до шухляди з документами, де лежав мій сірий зошит із витратами.
Скільки потрібно? запитала.
Можеш три тисячі гривень? Там усі здають, але, ти ж знаєш зітхнув.
Розумію, відповіла. Добре, дам.
Дякую, мамо. Золота ти в мене. Заберу ввечері. І борщ твій улюблений.
Після розмови вода в каструлі вже закипала. Кинула курку, посолила, лаврового листа додала. Сіла, відкрила зошит: під «пенсія» стояла акуратна сума. Далі комуналка, ліки, «онуки», «непередбачене».
Вписала «садочок» і суму рука на мить затрималася. Грошей залишалося не так вже й багато. Але й не катастрофа. «Перебємось», подумала й закрила зошит.
На холодильнику висів магніт із маленьким календариком. Внизу реклама: «Палац культури. Абонементи на сезон: класична музика, джаз, театр. Знижки для пенсіонерів». Магніт подарувала сусідка Тамара, принесла на мій день народження пиріг.
Я не раз ловила себе на читанні цієї реклами, поки чекала, коли закипить чайник. Сьогодні погляд знову зачепився за слово «абонементи». В голові промайнуло, як у молодості я з подругою ходила у філармонію: квитки майже задарма, черги шалені, мерзли, сміялися, я ще з довгою косою, у святковій сукні й на єдиних туфлях на підборах.
Тепер уявила залу сцени я не бачила вже стільки років. З онуками я на ранках, але то не те. Там гамір, хлопавки, сміх. А тут Я навіть не знаю, які концерти сьогодні дають.
Зняла магніт, подивилася: на звороті телефон та сайт. Сайт темний ліс, телефон Повернула магніт, але думка вже крутилася.
«Нісенітниця, сказала собі. Краще онучці відкласти на куртку. Росте, все дороге».
Встала, прибрала на плиті газ, повернулася, але зошит не відкривала. Замість того витягла зі шухляди старий конверт гроші «на чорний день». Купюри збиралися за останні місяці. Не густо, але на ремонт пральної машини чи аналізи вистачило б.
Перебирала банкноти, а в голові крутилася та реклама з магніта.
Ввечері прибіг Сашко. Зняв куртку, повісив на спинку стільця, дістав контейнер із борщем.
О, борщик! зрадів. Мамо, як завжди! Ти поїла?
Поїла. Сідай, накладай. Гроші я приготувала, дістала конверт, уважно відрахувала три тисячі.
Мамо, ти б краще записувала, скільки залишається, а то потім не вистачить
Записую, відповіла. У мене все по порядку.
Та ти в нас економіст, усміхнувся. До речі, в суботу знову зможеш прийти? Нам із Танькою в магазин, а з малими нема кому лишитися.
Зможу. А що мені?
Ще поговорив про роботу, про начальника, нові правила. Обуваючись у коридорі, озирнувся:
Мамо, ти собі хоч щось купуєш? А то все нам і внукам.
Мені й так усе є, сказала. Навіщо зайве.
Він махнув рукою:
Ну, як знаєш. Я на тижні забіжу.
Після його відходу знову у квартирі стало тихо. Я перемила посуд, витерла стіл, глянула на магніт. У вухах залишилось його запитання: «Ти собі хоч щось купуєш?»
Вранці довго лежала, дивилась у стелю. Онуки в садку й школі, син на роботі. Вільний день але побутової дрібноти вистачало: полити квіти, витерти підлогу, перечитати газети.
Зробила зарядку, як вчив лікар: повільно піднімала руки, розтягнулася, покрутила головою. Поставила чайник, насипала заварку. Поки вода грілася, знову взяла магніт із холодильника.
«Палац культури. Абонементи…»
Взяла телефон, набрала номер. Серце ледь не вистрибувало. Гудок, другий відповів жіночий голос:
Палац культури, каса, слухаю.
Добрий день, сказала я, раптом пересохло в роті. Я щодо абонементів
Так, слухаю, на який цикл цікавитесь?
Я чесно, не знаю. Які у вас є?
Жінка терпляче перелічила: симфонічний оркестр, камерна музика, «вечори романсу», дитячі програми.
Для пенсіонерів у нас знижка, додала. Абонемент на чотири концерти.
А по одному квитку можна?
Можна, але тоді дорожче. Абонемент вигідніше.
Я подумки перелистала свої цифри у зошиті, конверт із грошима. Обережно спитала ціну й сума глухо стукнула в голові. Можна, але тоді «на чорний день» залишиться геть мало.
Подумайте, сказала жінка. Абонементи швидко розбирають.
Дякую. Я подумаю, відключилась.
Чайник просвистів щосили. Налила чай, сіла, підсунула зошит. На чистій сторінці написала: «Абонемент». Біля суму. Далі «чотири концерти».
«Скільки це на один місяць?» прикинула. Не так уже й страшно. Пожалую, солодкого менше купуватиму. Перукаря відкладу сама підрівняю.
В уяві зявилися очі онуків. Молодший просить конструктор, старша нові кросівки для танців. Син із невісткою переживають про іпотеку. А власне бажання чомусь незручне, ніби не концерт, а щось непристойне задумала.
Зошит закрила рішення не прийнявши. Взялась за ганчірку, потім перебрала білизну. Але думка про залу не відступала.
Після обіду подзвонили у двері Тамара із банкою солених огірків.
Бери, сказала, проходячи на кухню. Куди складати не знаю. Як ти?
Живу, усміхнулася. От думаю
Замялася. Ніяково було озвучити.
Про що думаєш? Тамара сідає, дістає вязання.
Про концерт, видихнула. Продають абонементи. Колись так любила філармонію. А тепер думаю, чи купити. Але дорого
Тамара підняла брови:
А що мене питаєш? Хочеш іди, не хочеш ні!
Та гроші ж
Гроші, гроші… відмахнулась. Ти все життя всім допомагаєш. Он знову сину дала? Дала! Онукам купуєш, а собі? Все в тій же хустці, пальто сто років. Дай собі раз порадіти музиці.
Не раз, я й раніше ходила
Так то коли пломбір по двадцять копійок був! Інший час. Це ж твої гроші ти не просиш.
Ото ж і скажуть, буркнула я, краще б внукам.
А ти їм не кажи, посміхнулась Тамара. Скажеш, у поліклініку ходила. Хоча чого це ти маєш ховатись? Ти вже не дитина.
«Не дитина» слова зачепили. Усередині виросло щось схоже на образу й сором.
Я й так у поліклініку ходжу, озвалась. Але ж страшно Сходи, ліфти, серце.
Та ліфт там, не переживай. Сидітимеш, а не стрибатимеш. Глянь, я в театр ходила нічого, ноги боліли, але вражень на рік.
Ще обговорили новини, ліки. Коли Тамара пішла, я знову взяла телефон. Подзвонила до каси й, не встигнувши перелякатись, сказала:
Можна оформити абонемент на «вечори романсу»?
Записала адресу, час роботи. Листочок прикріпила магнітом. Серце тривожно калатало.
Ввечері зателефонувала невістка:
Ганно Семенівно, ви точно зможете в суботу? Нам у супермаркет, там акція на техніку
Зможу, відповіла.
Дуже вдячні. Ми привеземо чай чи рушники.
Не треба, кажу. Мені нічого не треба.
Підійшла до холодильника, поглянула на адресу до шостої вечора працюють. Вирішила: вийду зарано, аби не поспішати.
Вночі снилася зала: мякі крісла, світло, люди у вбранні. Я сиділа посередині, тримала програмку й боялась поворухнутись.
Вранці прокинулася з тяжкістю. «Навіщо я встряла? Купа клопотів»
Та папірець із адресою не зникав. Витягла найкраще пальто, перевірила ґудзики, вибрала теплу хустку, зручні черевики. У сумку поклала паспорт, гаманець, окуляри, таблетки від тиску й воду.
Перед виходом сіла на табурет і посиділа хвилину. Голова не крутиться, ноги не трясуться дійду. Замкнула за собою двері.
До зупинки недалеко, все одно іду повільно, рахуючи кроки. Автобус швидко підїхав. Усередині людно, але хлопчина поступився мені місцем. Подякувала, сіла біля вікна, міцно тримаючи сумку.
Палац культури за дві зупинки від центру. Висока будівля з колонами, вздовж фасаду афіші. Біля входу дві жінки жваво щось обговорювали. Усередині пахло пилом, дубовим деревом, чимось солодким із буфету.
Каса праворуч, за склом привітна жінка. Передаю паспорт, називаю цикл.
Для пенсіонерів знижка, усміхнулася касирка. Ще лишились гарні місця в середині зали.
Вказала на схему із рядами. Я кивнула.
Сума змусила трохи затремтіти руку. Дістала гроші. Хотілося сказати, що передумала. Але за спиною вже охкали. Не глянувши, поклала купюри на прилавок.
Ваш абонемент, подала жінка щільний картон із датами. Перший концерт через два тижні. Приходьте раніше.
Абонемент справді гарний: фото сцени, програми. Акуратно поклала в сумку між паспортом і своїм зошитом з рецептами, його завжди ношу.
Вийшла й відчула легку слабкість у ногах. Присіла на лаву, випила кілька ковтків води. Поруч двоє підлітків жваво обговорювали музику, назви мені незнайомі. Слухала їх, як чужу мову.
«Ну от, подумала, купила. Вже не відмовлюсь».
Два тижні минули у побутових турботах: онуки хворіли, я доглядала, варила компоти, годувала. Син приносив продукти, забирав контейнери. Кілька разів хотіла розповісти йому про абонемент але щоразу змінювала тему.
У день концерту прокинулася рано, в животі нервове тремтіння. Вечерю приготувала завчасно. Подзвонила синові:
Я сьогодні ввечері не вдома. Якщо щось телефонуйте.
Куди ти? здивувався.
Замялася, не хотілось брехати. Але сказати було страшно.
У Палац культури. На концерт.
Пауза.
Який концерт? Мамо, тобі це треба? Там молодь, галас
Це не дискотека, обережно, але впевнено. Там романси.
І хто тебе запросив?
Ніхто. Я сама купила абонемент.
Пауза подовжилася.
Мамо Ти ж знаєш, не найліпший час. Ті гроші
Я розумію. Але це мої гроші.
Сказала несподівано твердо навіть для себе. Стиснула телефон чекала грози.
Гаразд, зітхнув. Твої, не сперечаюсь. Тільки не нарікай, якщо бракуватиме. І не захворій там.
У моєму віці можна послухати музику. Не на Говерлу іду.
Зітхнув вдруге, вже мякше:
Дзвони, як дійдеш додому.
Добре.
Довго сиділа, дивилася на абонемент: руки тремтіли. У душі ніби щось нерозумне зробила, майже сміливе. Але передумувати не хотіла.
Ввечері вдягла найкращу сукню: темно-синю, з білим комірцем; колготки без стрілок, туфлі низенькі. Волосся розчісувала довше, пригладжувала.
Стемніло, коли вийшла. Вітрини блистіли. На зупинці люди. Міцно тримала сумку з абонементом, паспортом, хусткою та ліками.
В автобусі тісно, хтось наступив на ногу, вибачився. Трималась за поручень, рахувала зупинки. Протиснулася до виходу.
Біля палацу культури різні люди: старші пари, жінки молодші, навіть пару хлопців у джинсах. Ну ось, думаю, не найстарша.
В гардеробі залишила пальто, взяла номерок. Постояла трохи. Побачила стрілку «Зала», рушила коридором.
Всередині приглушене світло, над рядами маленькі лампи. Леді-кондукторка перевіряє абонементи:
Шостий ряд, девяте місце.
Я просуваюсь через ряд: тіснота, перепрошую. Осідаю в крісло, кладу сумку на коліна. Серце калатає, але вже не від страху з передчуття.
Довкола шепочуться, хтось гортає програмки. Я теж відкрила свою: назви романсу майже нічого не кажуть, але внизу імя композитора, чиї пісні слухала колись по радіо.
Світло згасає. На сцену виходить ведуча, каже кілька слів. Я ловлю не зміст емоції: бути тут, зараз, серед цих людей, не вдома біля плити.
Звучать перші акорди мурашки по спині. Голос артистки глибокий, трохи із хрипотою. Пісні про кохання, про розлуки, про далекі дороги здаються дуже близькими. Пригадую іншу залу, інше місто, поруч людину, якої вже давно нема.
В очах забриніла волога, але не плакала. Сиділа, міцно стискаючи сумку, і слухала, як тіло розслаблюється, дихання вирівнюється. Музика огортала в цьому подиху життя було не лише турботою, економією та списками.
Після антракту боліли ноги, заніміла спина. Вийшла у фойє пройтись. Люди розмовляли, хтось смакував тістечко, хтось чай у пластикових стаканчиках. Купила собі маленьку шоколадку, хоч завжди вважала це зайвим.
Смачно, сказала вслух, надламивши.
Поруч жінка в світлому костюмі, приблизно мого віку.
Чудовий концерт, правда? звернулася до мене.
Так, кивнула я. Дуже давно не була.
Я теж, усміхнулася вона. То внуки, то город. А тут подумала, якщо не зараз, то коли?
Обмінялися кількома словами про програму, виконавицю. Повернулися у залу.
Друга частина концерту пролетіла швидше. Я вже не думала про гроші. Я просто слухала. Коли закінчили, аплодували довго аж поки у мене не заболіли долоні.
На вулиці повітря було свіже. Йду до зупинки: ноги стомлені, але всередині спокійне тепло, не ейфорія, а відчуття, що зробила щось важливе для себе.
Вдома зразу подзвонила синові:
Я вже вдома. Все гаразд.
Як там? Не змерзла?
Ні. Було дуже добре.
Він помовчав, тоді:
Головне, аби тобі сподобалось. Лише памятай: нам ще ремонт оплачувати.
Я памятаю. Але вже купила абонемент ще три концерти залишилось.
Ну, раз так, то ходи. Тільки обережно.
Поклала пальто, сумку на місце. Налила чаю, сіла до столу. Абонемент лежав переді мною, трохи потертий по краях. Провела по ньому рукою, переписала дати концертів у календар на стіні, обвела кружечком.
Наступного тижня, коли син знову попросив грошей на якісь батьківські збори, відкрила зошит, подивилася, а тоді сказала:
Зможу дати лише половину. Інше мені треба.
На що? на автоматі спитав він.
Я подивилася на нього, втомленого:
На себе. Мені теж дещо треба.
Хотів заперечити, але лише знизав плечима.
Як скажеш, мам.
Увечері, залишившись сама, дістала старий альбом з фотографіями. На одній я молода, у світлій сукні, на фоні міської філармонії. В руках програмка, на обличчі соромязлива усмішка.
Я довго вдивлялася, шукаючи в цьому обличчі щось спільне з нинішнім віддзеркаленням. Замкнула альбом.
На холодильнику, поряд із магнітом, повісила ще один листок: «Наступний концерт 15-го числа». А нижче приписала: «Вийти зарано».
Життя не перевернулося. Вранці варила борщ, прала, ходила у поліклініку, сиділа з онуками. Син продовжував просити допомоги, я допомагала наскільки могла. Але в душі зявилося невелике відчуття: маю свої маленькі плани, які не доводиться випрошувати.
Час від часу, проходячи повз холодильник, я торкалася пальцями того листка. Щоразу знаходилося трохи впевненості: я ще жива, я ще можу хотіти.
Колись ввечері, перегортаючи районну газету, побачила оголошення: у бібліотеці гурток англійської мови для людей поважного віку. Заняття безкоштовні, але треба зареєструватися.
Вирвала сторінку, поклала біля абонемента. Заварила чаю, з усмішкою подумала а чи не занадто це вже сміливо.
«Дослухаю свої романси, вирішила. А там видно буде».
Поклала газету до зошита, але думка про нові слова ще не змивалася. Ввечері підійшла до вікна, відсунула фіранку. На дворі світили ліхтарі, по доріжці йшов хлопець у навушниках, хлопчина гатив мячем по асфальту.
Я стояла, спершися рукою на підвіконня, і відчувала тихий спокій. Життя тривало своїм шляхом: турбот багато, обмежень ще більше. Але серед усього цього для мене знайшлось місце для чотирьох вечорів у залі й, може, для кількох нових слів незнайомою мовою.
Погасила на кухні світло, перейшла до кімнати, вляглась, акуратно натягнувши ковдру. Завтра все по-старому: магазин, дзвінки, готувати. Але на календарі вже був кружечок і це міняло щось глибоко, навіть якщо ніхто, окрім мене, цього не помічав.
Знаю тепер напевно: за будь-яких обставин зоставайся собою та не цурайся мріяти, навіть коли здається, що ти вже тільки для інших.
