Кілька років тому наша родина нарешті здійснила давню мрію — ми переїхали до просторої трикімнатної квартири у Львові. У двокімнатній нам уже було тісно з двома синами, а фінансова ситуація чоловіка покращилася. Новосілля стало не лише зміною житла, а й початком нової дружби: поруч мешкала молода пара з донечкою, і з часом ми зблизилися настільки, що стали майже родиною. Разме святкували, їздили за місто, діти весело гралися разом.
Все йшло своїм ходом, аж доки одного дня ми не почули жахливу звістку: у сусіда, Богдана, виявили важку хворобу. Ми з чоловіком не вірили — такий життєрадісний, повний сил чоловік, і раптом… Оксана, його дружина та моя близька подруга, почала швидко згасати — схудла, замкнулася в собі. Я намагалася підтримати її як могла, запевняла, що все буде добре, жартувала, щоб хоча б на мить викликати усмішку. Але лікарі лише розводили руками.
Місяцями ми з чоловіком допомагали їм усім, чим могли. Залазили у борги, носили їжу, брали їхню донечку Софійку на прогулянки. А потім Богдана не стало. Ніби хтось вирвав шматок з серця. Оксана була в жалю, наче тінь колишньої себе. Я майже не відходила від неї перші тижні після похорону. Але незабаром вона почала віддалятися: замикалася, уникала зустрічей, і лише маленька Софійка час від часу забігала до нас — пограти, перекусити, просто посидіти в теплі.
І ось одного ранку Софійка прийшла до мене та тихо попросила їсти. Вона була голодна. Поки вона їла, я, схвильована, піднялася до Оксани. У квартирі пахло горілкою, сама вона спала на підлозі серед розкиданого одягу, холодильник — порожній. Я намагалася говорити, умовляти, але все було марно. Вона падала на дно, а Софійка після школи все частіше бігла до нас. Я гладила її по голові, обіцяла, що не дам у обиду, і відчувала — вона вже наша. Ми з чоловіком завжди мріяли про доньку. І доля подарувала нам цю дівчинку.
Якось я вийшла на балкон провітритися — і раптом почула з вулиці сварку. Впізнала голос Оксани.
— Софійко, швидко одягайся, я сказала!
— Не хочу! Я хочу до тіті Насті! Вона мене чекає! — ридала дівчинка.
Я кинулася вниз. Оксана була п’яна, тягнула доньку за руку.
— Оксано, ти що робиш?! Ти ж ледве стоїш! — вигукнула я.
— Це моя дитина! Роблю, що хочу! — відірвалася вона.
— Зараз ти сама собі не господиня, залиш її!
Раптом Оксана в лютості штовхнула Софійку до мене й закричала:
— Забирай! Роби з нею що завгодно! Все одно вона мені більше не потрібна!
Софійка ридала. Я обняла її, міцно пригорнула й шепотіла: “Я з тобою, дитинко, все буде добре”.
З того дня вона залишилася у нас. Суд позбавив Оксану батьківських прав. Ми з чоловіком подали документи на всиновлення, і за кілька місяців стали для Софійки справжніми батьками. Переїхали до Івано-Франківська. Сини виросли, одружилися, а Софійка вступила до університету, де й зустріла майбутнього чоловіка. Ми листувалися, дзвонили.
А потім одного ранку я прокинулася від слів, які не чекала почути:
— Мамо, прокидайся, ми приїхали!
Я сіла на ліжку й не вірила очам: Софійка стояла на порозі з чоловіком і валізами.
— На тиждень приїхали? — скрізь сльози запитала я.
— Ні. Назавжди. Хочемо купити будинок тут, у моєму рідному місті.
— Тож живіть у мене! Місця вистачить! — обняла я її й раптом помітила, як вона ніжно гладить животика. — Ти вагітна?
— Так, мамо, вже четвертий місяць…
Сльози котилися самі. Наш дім наповнився новим світлом. Народився малюк, і я знову стала бабусею. Сини приїжджали в гості,
