Варвара працювала на пошті ще з тих часів, коли марки склеювали язиком, а листи пахли квітами. Люди мінялися, технології ішли вперед, але вона лишалася вірною своїм сортувальним скринькам та звичкам. Вона знала, як виглядає лист із звісткою про смерть, а який — запрошення на хрестини. Але той лист, що потрапив їй у руки того похмурого листопадового дня, приголомшив її.
Сірий конверт. Без зворотної адреси. Почерк — болісно знайомий, ніби вирізаний з пам’яті. Саме той, якого Варвара не бачила… двадцять років.
Вона сіла прямо на край столу і, тремтячи пальцями, розірвала папір. Всередині — один аркуш. І лише одне речення:
«Мамо, якщо ти ще пам’ятаєш — я виходжу заміж. Завтра. Прийди, якщо зможеш. Олеся.»
Ноги підкосились. Серце забилося, як у молодості. Олеся… ЇЇ донька. Та, що пішла з дому, грюкнувши дверима, двадцять років тому.
Тоді, багато років тому, все було просто і водночас жахливо. Олеся сказала, що виходить заміж за Миколу. А Варвара не змогла його прийняти. Не такий. Без стабільної роботи, без перспектив. Мрійник. Музикант. Не сім’янин.
— Якщо ти зробиш цей крок, можеш забути дорогу до мого дому, — сказала вона доньці.
— Тоді прощавай, мамо, — тихо відповіла Олеся.
Відтоді вони не розмовляли. Не листувались. Варвара знала, що в Олесі народився син. Знаходила їхні сліди в новому місті. Але ні разу не приїхала. Не привітала. Не пробачила. І не попросила прощення.
А тепер — лист. Без докорів. Без звинувачень. Просто запрошення. Як шанс.
Усю ніч Варвара не спала. Сиділа на краю ліжка і сперечалася сама з собою. Що я їй скажу? Як подивлюсь у вічі? А раптом вона відмовить? Адже це вона пішла…
Але світанок приніс інше почуття — втому від власної гордості. І страшенну нудьгу. Варвара встала, дістала своє найкраще пальто, зав’язала хустку, як у молодості, і пішла.
Коли вона підійшла до Будинку культури, біля входу стояла дівчина в білій сукні. Вона дивилася вдаль, ніби чекала на диво. І коли побачила Варвару — її обличчя засяяло.
— Мамо?
Варвара не могла вимовити й слова. Лише кивнула. А в наступну мить її обійняли — насправді, міцно, тепло. Так, як обіймають лише тих, за ким нудилося все життя.
— Пробач мене, Олесю, — прошепотіла вона. — Я чекала цього занадто довго.
— Я теж, мамо, — відповіла донька. — Але голов— Але тепер ми разом, і це головне.
