Кімнату зайняв племінник
Оксана Степанівна стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як у двір заїжджає пошарпана “Таврія”. З авто неспішно виліз високий хлопець у м’ятій футболці та джинсах, дістав із багажника два великі рюкзаки та спортивну сумку.
«Ось він і приїхав», — пробурчала вона собі під ніс, витерла руки об рушник і пішла зустрічати племінника.
Дмитро виріс. Коли вона бачила його востаннє, йому було років чотирнадцять — худий підліток з торчачими вухами. А тепер у дверях стоя̀в справжній чоловік, хоч і трохи збентежений.
«Тітонько Оксано?» — невпевнено спитав він, коли вона відчинила двері.
«Ну звісно я! Заходь, заходь, Дмитрику! Господи, який же ти вже великий став!» — вона обійняла племінника, відчувши запах дороги й дешевого одеколону. — «Проходь у кімнату, влаштовуйся. Втомився, мабуть?»
«Та ні, нормально. Дякую, що погодилися мене прийняти. Я справді ненадовго, поки роботу знайду й кімнату зніму», — Дмитро переступав з ноги на ногу, оглядаючи передпокій.
Оксана Степанівна кивнула, хоча в душі вже закралися сумніви. Говорити одне, а робити — зовсім інше. Ось і сестра її, Дмитрова мати, завжди обіцяла золоті гори, а потім зникала на місяці.
«Проходь сюди», — вона показала у бік кімнати, яка ще вчора була її робочим кабінетом. Письмовий стіл, полиці з книжками, улюблене крісло біля вікна — все це довелося перетягнути до спальні, щоб звільнити місце для племінника.
Дмитро зупинився на порозі.
«Слухайте, а може, я краще на дивані в залі влаштуюсь? Не хотілося б вас турбувати».
«Та що ти! Молодій людині потрібен особистий простір», — відповіла Оксана Степанівна, хоча всередині усе стислося. Двадцять років вона облаштовувала цю кімнату, кожна річ мала своє місце, свою історію.
Дмитро поставив рюкзаки на підлогу, оглядаючи обстановку.
«А де ви тепер працюватимете? Я бачив, тут стояв письмовий стіл».
«Перенесла до спальні. Нічого страшного», — вона намагалася говорити бадьоро, але голос трішки здригнувся.
Племінник,
