За стіною — не тиша
— Та зроби ти вже цей чортів телевізор тихіше! — гукнула Ганна Іванівна, стукнувши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь музика гримнула ще дужче. Здавалося, сусідня хата перетворилася на концертний зал, де грали всі оркестри світу водночас.
— Мам, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю. — Поговори із ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Ганна Іванівна обернулася до доньки, очі її блищали від обурення. — Я вже місяць із ними «по-людськи»! А вони ніби глухі! Або вдають!
За стіною знову щось впало, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.
— Господи, та що ж це таке! Раніше тут Марія Степанівна жила, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мам, ну чого ти так заводишся? Молоді люди, їм весело. Згадай, як ми з Петриком у дитинстві носились по хаті.
— Це вдень було! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі мужики, а поводяться гірше за підлітків.
Музика раптом стихла. У тиші, що настала, було чути лише старі кухонні годинники та ледь чутний шепіт за стіною.
— Ось бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.
Та раділа вона зарано. За кілька хвилин почувся тягучий, жалібний виття. Не людський — звіриний.
— Що це? — Оксана зблідла.
— Собака, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака в них. Величезна, судячи з голосу.
Собака вила так, ніби її душа розривалася від туги. Виття переходило у скигління, потім знову піднімалося до нестямних висот.
— Мам, може, їй погано? Може, треба допомогти?
— Яка допомога? Їм просто на всіх начхати! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!
У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова неможливо було. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.
Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.
— Оксанко, я більше не можу. Сил немає. Кожної ночі те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я не спала вже тижнями.
Донька підійшла, присіла на підлокітник крісла.
— А ти дільничного викликала?
— Викликала. Приходив. Поговорив із ними. На день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів немає. Як доведеш шум? Коли він приходить, вони тихнуть, а варто йому піти…
За стіною знову залунало. Цього разу ніби хтось пересував меблі. Важкі, масивні. Скрип, гуркіт, знову скрип.
— О другій ночі меблі переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.
— Мам, а може, й справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?
— Оксано, ти що, їх захищаєш?
— Та ні, просто… Пам’ятаєш, бабуся Катерина розповідала про дядька Івана? Він теж уночі шумів, а виявилося, що хвороба в нього була. Як її… Альцгеймер. Він не розумів, що робить.
Ганна Іванівна задумалася. Дійсно, шум за стіною був якимось дивним. Не так, як у звичайних шумливих сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.
— Гаразд, — рішуче підвелася вона з крісла. — Піду до них. Поговорю як слід. З’ясову, що до чого.
— Мам, зараз же друга ночі!
— І що? Вони ж не сплять! Раз шумлять, значить, не сплять.
Ганна Іванівна накинула халат, сунула ноги у капці та вийшла на сходи. Двері сусідської хати були звичайними, нічим не примітними. Тільки номер — тридцять восьма — був заклеєний ізоляційною стрічкою, ніби хтось намагався його сховати.
Вона натиснула на дзвінок. Мелодія пролунала всередині, але ніхто не відповів. Шум тривав, собака знову завила.
— ВідчинВона притиснула долоню до холодних дверей і раптом відчула, як її серце наповнилося спокоєм, бо зрозуміла, що завжди — у день чи вночі, у тиші чи галасі — кохання лишається коханням, навіть якщо воно звучить лише за тонкою стіною.