По той бік стіни — не мовчання

За стіною — не тиша

— Та зроби ти вже цей чортів телевізор тихіше! — гукнула Ганна Іванівна, стукнувши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!

У відповідь музика гримнула ще дужче. Здавалося, сусідня хата перетворилася на концертний зал, де грали всі оркестри світу водночас.

— Мам, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю. — Поговори із ними завтра по-людськи.

— По-людськи? — Ганна Іванівна обернулася до доньки, очі її блищали від обурення. — Я вже місяць із ними «по-людськи»! А вони ніби глухі! Або вдають!

За стіною знову щось впало, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.

— Господи, та що ж це таке! Раніше тут Марія Степанівна жила, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…

Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.

— Мам, ну чого ти так заводишся? Молоді люди, їм весело. Згадай, як ми з Петриком у дитинстві носились по хаті.

— Це вдень було! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі мужики, а поводяться гірше за підлітків.

Музика раптом стихла. У тиші, що настала, було чути лише старі кухонні годинники та ледь чутний шепіт за стіною.

— Ось бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.

Та раділа вона зарано. За кілька хвилин почувся тягучий, жалібний виття. Не людський — звіриний.

— Що це? — Оксана зблідла.

— Собака, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака в них. Величезна, судячи з голосу.

Собака вила так, ніби її душа розривалася від туги. Виття переходило у скигління, потім знову піднімалося до нестямних висот.

— Мам, може, їй погано? Може, треба допомогти?

— Яка допомога? Їм просто на всіх начхати! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!

У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова неможливо було. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.

Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.

— Оксанко, я більше не можу. Сил немає. Кожної ночі те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я не спала вже тижнями.

Донька підійшла, присіла на підлокітник крісла.

— А ти дільничного викликала?

— Викликала. Приходив. Поговорив із ними. На день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів немає. Як доведеш шум? Коли він приходить, вони тихнуть, а варто йому піти…

За стіною знову залунало. Цього разу ніби хтось пересував меблі. Важкі, масивні. Скрип, гуркіт, знову скрип.

— О другій ночі меблі переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.

— Мам, а може, й справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?

— Оксано, ти що, їх захищаєш?

— Та ні, просто… Пам’ятаєш, бабуся Катерина розповідала про дядька Івана? Він теж уночі шумів, а виявилося, що хвороба в нього була. Як її… Альцгеймер. Він не розумів, що робить.

Ганна Іванівна задумалася. Дійсно, шум за стіною був якимось дивним. Не так, як у звичайних шумливих сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.

— Гаразд, — рішуче підвелася вона з крісла. — Піду до них. Поговорю як слід. З’ясову, що до чого.

— Мам, зараз же друга ночі!

— І що? Вони ж не сплять! Раз шумлять, значить, не сплять.

Ганна Іванівна накинула халат, сунула ноги у капці та вийшла на сходи. Двері сусідської хати були звичайними, нічим не примітними. Тільки номер — тридцять восьма — був заклеєний ізоляційною стрічкою, ніби хтось намагався його сховати.

Вона натиснула на дзвінок. Мелодія пролунала всередині, але ніхто не відповів. Шум тривав, собака знову завила.

— ВідчинВона притиснула долоню до холодних дверей і раптом відчула, як її серце наповнилося спокоєм, бо зрозуміла, що завжди — у день чи вночі, у тиші чи галасі — кохання лишається коханням, навіть якщо воно звучить лише за тонкою стіною.

Оцініть статтю
ZigZag
По той бік стіни — не мовчання