ПО-ЖИВОМУ… У цій родині кожен жив окремо. Тато Олександр, окрім дружини, часто мав коханок, і не обов’язково одну й ту ж саму. Мама Євгенія, здогадуючись про зради чоловіка, теж не відзначалася моральною чистотою – їй подобалося проводити час із одруженим колегою. Два сини були самі по собі – ніхто особливо їх не виховував, тому зазвичай вони тинялися без діла. Мама наполягала: школа відповідає за дітей цілком. Вся родина збиралася за столом у кухні лише неділями, щоб швидко й мовчки пообідати й розбігтися у свої справи. Так би вони й жили у своєму розладнаному, грішному, а все ж солодкому світі, якби одного дня не сталося непоправне… Коли молодшому синові Денису виповнилося дванадцять, батько вперше взяв його із собою в гараж, щоб допомагав. Поки Денис розглядав інструменти, тато ненадовго відійшов до автолюбителів, які поряд ремонтували машини. Раптом із гаража Олександра повалив чорний дим, а за ним язики полум’я. Ніхто нічого не встиг зрозуміти (згодом з’ясується – Денис випадково впустив увімкнену паяльну лампу на каністру з бензином). Люди розгубилися, завмерли. Вогонь бурхав. На Олександра вилили відро води – і він рвонув у гараж. Мить – і він виніс із вогню бездиханного сина, всього обпаленого, лише обличчя залишилось неушкодженим – Денис, певно, закривав його руками. Уся одіж хлопця згоріла. Викликали «швидку» і пожежників. Дениса забрали у лікарню – він вижив! Його одразу поклали на операційний стіл. Після тривожних годин до батьків вийшов лікар: – Робимо все можливе і неможливе. Зараз ваш син у комі. Шанс вижити – один на мільйон. Офіційна медицина безсила. Та якщо Денис виявить неймовірну волю до життя – можливо, станеться диво. Тримайтеся! Не роздумуючи, Олександр і Євгенія помчали до найближчої церкви. Почався справжній злив. У храмі вони зустріли отця Сергія. – Отче, у нас син помирає! Що робити? – крізь сльози запитала Євгенія. – Як тривога – то до Бога… Сильно грішні? – Здається, ні… Нікого не вбивали, – відповів Олександр під проникливим поглядом священника. – А любов свою навіщо вбили? Вона у вас мертва лежить під ногами. Між вами можна цілий брус поставити – і не зачепить жодного… Моліться Миколі Чудотворцю! Міцно моліться, але пам’ятайте – на все Божа воля! Перед іконою Миколая Чудотворця Олександр і Євгенія стали на коліна. Молилися, ридали, обіцяли… Усі позашлюбні стосунки залишили у минулому. Своє життя перебрали по дрібничках… Наступного ранку подзвонив лікар – Денис вийшов із коми. Батьки були коло ліжка. Денис ледве всміхнувся до них, на обличчі – недитячі страждання. – Мамо, тату, не розлучайтеся, – пошепки промовив син. – З чого ти взяв? Ми разом, – ніжно відповіла Євгенія. – Я це бачив, мамо. І ще – мої діти будуть носити ваші імена, – тихо додав Денис. Батьки подумали, що він марить… Та саме з цього часу Денис почав одужувати. Всі сили і кошти були кинуті на його лікування – продали дачу. Шкода, що гараж із машиною згоріли – могли б і їх продати. Головне – син живий! Вся рідня допомагала. Родина згуртувалася навколо спільного лиха. Навіть найдовший день має кінець. Минув рік. Денис перебував у реабілітаційному центрі. Міг ходити й дбати про себе. Тут він познайомився з дівчинкою Машею – ровесницею, яка теж постраждала у пожежі, тільки обличчя лишилося у шрамах. Маша соромилась себе, не дивилася у дзеркало. Денис відчув до Маші душевне тепло, вперше захотілось когось оберігати. Вони стали найкращими друзями, а згодом – одружилися. У пари народились прекрасні діти – донька Олександра, а через три роки – син Євген. Коли, здавалося б, родина змогла видихнути з полегшенням, Олександр і Євгенія прийняли рішення – розлучитися. Пережите випробування так їх виснажило, що вони не могли далі бути разом, їм бракувало спокою. Євгенія поїхала до сестри у передмістя. Перед від’їздом зайшла в храм – благословення у отця Сергія взяти. Священик не схвалював розлуки: – Якщо вже важко, їдь, відпочинь. Однак повернись – чоловік і жінка одне ціле! Олександр залишився на самоті. Сини з родинами жили окремо, а колишнє подружжя навіть онуків відвідували по черзі, аби випадково не зустрітися… Одним словом, тепер кожному було по-своєму затишно…

ПО-ЖИВОМУ

У цій родині кожен жив як уміє, власним життям, не озираючись на інших.

У батька Станіслава, окрім дружини, траплялася ще улюблена жінка, а часом і не одна, різні. Мама Ганна, здогадуючись про зради чоловіка, й сама не відзначалася моральною чистотою їй подобалося проводити час поза родиною з одруженим колегою. Двох синів залишили самих на себе їх вихованням ніхто особливо не займався, через що вони часто тинялися без діла по району. Ганна постійно повторювала, що кожна школа зобов’язана відповідати за своїх учнів.

Родина збиралася на кухні лише у неділю, щоб мовчки швидко поїсти, а потім усі розходились у свої справи.

Так би й жили всі у своєму розпоротому, забрудненому, але солодкому світі, якби одного разу біда не перевернула все.

Коли молодшому синові, Назару, виповнилося дванадцять, батько Станіслав уперше взяв його з собою до гаража, допомогти. Поки Назар роздивлявся інструменти, батько ненадовго відійшов до друзів-автомеханіків, які поруч лагодили свої автівки.

Аж раптом із гаража Станіслава повалили клуби чорного диму, а за ними й страшний вогонь.

Спершу ніхто не розумів, що сталось. Потім дізнались: Назар випадково впустив запалену паяльну лампу на каністру з бензином. Люди заніміли й кинулись рятувати. На Станіслава вилили відро води, і він кинувся у палаючий гараж. Згодом він виніс на руках непритомного сина. Назар усяк був обпалений, лише обличчя лишилося майже неушкодженим мабуть, хлопець його затулив руками. Одяг на ньому обгорів повністю.

Хтось уже викликав пожежників і швидку. Назар потрапив до лікарні живий!

Постраждалого одразу поклали на операційний стіл. Після кількох годин напруженого чекання вийшов лікар і сухо мовив:

Ми робимо усе, що можливо й неможливо. Зараз ваш син у комі. Шансів один на мільйон. Медицина тут безсила. Якщо Назар знайде у собі надприродну волю до життя, може статися диво. Тримайтеся.

Станіслав і Ганна, ні секунди не вагаючись, помчали до найближчої церкви. Почалась страшна злива. Обезумілі батьки нічого не бачили і не чули навколо їм лише треба було врятувати сина!

Повністю промоклі, вперше за все життя, вони переступили поріг храму. Було безлюдно і сумирно. Побачивши священника, пара несміливо підійшла до нього.

Отче, у нас син помирає! Що нам робити? крізь сльози вирвалася у Ганни.

Мене, діти мої, звати отець Андрій, відповів святий отець, задумавшись. Бачу, вже тривога завела вас у храм Як сильно ви згрішили?

Та, мабуть, ні нікого ж не вбили, відповів Станіслав і опустив очі під пильним поглядом отця Андрія.

А любов свою навіщо поховали? Вона лежить під ногами, мертва. Між люблячого чоловіка та дружини й травинки не проштовхнеш. А між вами дубову колоду поклади і не зацепить! Ох, люди

Моліться, діти мої, за здоровя сина до Миколая Чудотворця! Міцно моліться! Але памятайте, усе в Божій волі. Не ремствуйте на Господа! Бо часом Господь отак навчає неслухняних. Інакше ж ви не зрозумієте! Душу свою втратите, й не помітите. Виправляйтеся! Любов усе рятує!

Станіслав та Ганна стояли мокрі від дощу й сліз, наче два сірі каченята, і слухали болючу правду про себе. Було на них жаль дивитися.

Отець Андрій підніс їх до ікони Миколая Чудотворця.

Впавши навколішки біля ікони, Станіслав і Ганна гаряче молились, плакали, обіцяли

На всіх позашлюбних походеньках був поставлений хрест. Усе залишилось у минулому, стерте з памяті. Своє життя перебрали по ниточці

Наступного ранку з лікарні подзвонили Назар вийшов із коми.

Ганна і Станіслав сиділи вже біля лікарняного ліжка.

Назар відкрив очі і невміло спробував усміхнутися. Але то була усмішка з болем. На обличчі лишилася маска дорослого страждання.

Мамо й тато, прошу вас, не розлучайтеся, тихо прошепотів хлопчик.

Синочку, чому ти так вирішив? Ми ж разом, ніжно сказала Ганна, торкнувшись гарячої, ослабленої долоні. Назар зморщився від болю, і мама одразу відсмикнула руку.

Я це побачив, мамо А ще, у моїх дітей будуть ваші імена, Назар говорив майже у забутті.

Станіслав із Ганною перезирнулись. Думали, їхній хлопчик марить. Які там діти? Без руху в ліжку! Головне самому б виборсатися!

Та відтоді Назар почав одужувати. Усі сили та заощадження родини були віддані на лікування сина: Станіслав і Ганна продали дачу.

Шкода, що й гараж, і машина цілком згоріли того нещасного дня. Їх теж можна було б продати кожна гривня йшла б на реабілітацію хлопця. Але найголовніше Назар живий! Родичі, бабці й дідусі, допомагали, чим могли.

Родина згуртувалася навколо спільного горя.

А навіть найдовший день колись кінчається.

Минув рік.

Назар проходив реабілітацію у центрі в Трускавці. Він уже міг ходити й більш-менш сам себе обслуговувати.

В санаторії Назар познайомився з дівчинкою Соломією. Вона була його ровесницею й, як і Назар, потерпіла від пожежі лише у неї було обпаленим обличчя.

Переживши кілька складних операцій, Соломія ніяковіла через свої шрами, уникала дзеркала, боялась власного відображення.

Назар відчув до неї щире, тепле співчуття. Від дівчинки ішло особливе світло зріла мудрість у дитячих очах і беззахисність, яку хотілося огорнути теплом.

Після необхідних процедур вони завжди були разом, ділячись пережитим. Вони пройшли через страшний біль і відчай, приймали жменями гіркі ліки, звикали до білого халату лікарів та уколів… Багато тем для розмови, і їм завжди було чого сказати одне одному.

Минав час…

Назар і Соломія зіграли скромне весілля.

У подружжя народилася чарівна донечка Ярина, а через три роки син Василько.

І коли вже здавалося, що сім’я знайшла спокій, Станіслав із Ганною нарешті вирішили розійтися. Страшна історія з Назаром виснажила їхню душу й стосунки так, що люди не могли залишатися разом. Обоє були опустошені. Їм хотілося тиші й зцілення, вільного подиху один від одного.

Ганна виїхала до сестри у передмістя Львова. Перед відїздом навідалася до храму. Вона шукала благословення отця Андрія. Упродовж останніх років Ганна часто відвідувала священника, дякувала за спасіння сина.

Дякуй Господу, Ганно, виправляв її отець Андрій.

Священник не схвалював її поїздку.

Але, якщо вже не сила, їдь, відпочинь. Часом самотність корисна для душі. Та повертайся чоловік із дружиною одне ціле, по-батьківськи радив отець Андрій.

Станіслав залишився сам у порожній квартирі, а сини зі своїми сімями жили окремо.

Колишнє подружжя навіть до внуків приходило по черзі, обережно уникаючи один одного.

Одне слово, всім тепер було спокійноЧас ішов. Ярина й Василько росли допитливими, трохи соромязливими, але неймовірно добрими дітьми. У їхній оселі не було колишньої мовчанки тут лунали жарти, пісні, шелестіли сторінки книжок, пахло свіжим пирогом і щирим щастям. Назар і Соломія навчились цінувати кожен новий ранок, любити одне одного не за зовнішність, а за серце шрами лишилися, але втратили владу над їхнім життям.

Одного літнього дня діти бігали на подвірї, ганяючи мяч. Назар із Соломією сиділи на лавці в саду, зігрівшись літнім сонцем, і мовчки спостерігали за ними. Сміх дітей змішувався з веселим співом соловя. Раптом у калитці обережно зявилася постать. Ганна, з тоненьким пакуночком у руках, нерішуче переступила поріг. Слідом за нею, ледь відсовуючи хвіртку, пройшов Станіслав. Їхні погляди зустрілися, затрималися, і в цій мовчазній хвилині сховалося стільки жалю й надії, скільки можна вмістити лише в серці, що пройшло через вогонь.

Ярина першою помітила бабусю та дідуся, кинулася до них з обіймами, потім Василько. Діти кружляли довкола, сміялися й сипали питаннями. Назар підвівся і зігрітою усмішкою глянув на батьків, запросив їх сідати. Соломія поклала руку на його плече крихітний, але сильний знак підтримки.

Сонце сідало, розливаючи золоті промені по саду, крізь гілки яблуні тягнулися кольорові стрічки світла. У натхненній тиші, що зявляється після довгої розлуки й випробувань, кожен відчув, що життя не завжди проідеально гладке. Та навіть після найболючіших втрат, розчарувань і відвертих помилок можна зустріти новий світанок і знову навчитися бути разом. Не досконало, не завжди бездоганно, але чесно і з відкритим серцем.

А поки діти сміялися, скажено обіймаючи бабусю й дідуся, Назар та Соломія вперше за довгі роки зустрілися поглядами своїх батьків і зрозуміли: вогонь може зруйнувати дім, але родина це те, що можна відбудувати наново. Навіть по-живому. Тільки треба не втратити віри у диво і дозволити йому статися.