Побачити на власні очі Після страшної трагедії — втрати чоловіка і шестирічної доньки у жахливій аварії — Оксана довго не могла оговтатися. Майже пів року вона провела у клініці, не хотіла нікого бачити, поруч терпляче була її мама, яка щиро підтримувала доньку розмовами. Одного разу мама сказала: — Ксю, бізнес твого чоловіка ось-ось розвалиться, він тримається на чесному слові, Ігор ледве справляється. Телефонував мені й просив передати тобі. Добре, що Ігор — порядна людина, але… Саме ці слова злегка повернули Оксану до життя. — Так, мамо, треба братися до роботи, Денис був би радий, якби я продовжила його справу. Добре, що трохи в усьому тямлю, він, наче відчував, взяв мене до себе в офіс… Оксана повернулася до роботи, втримала сімейний бізнес. Але як би добре не складалося з роботою, біль за донькою не минав. — Доню, порадила б тобі взяти під опіку дівчинку з дитбудинку, особливо ту, що страждає ще більше, ніж ти. Ти полегшиш їй життя, знайдеш у цьому сенс… Не дарма кажу — у цьому твоє спасіння. Оксана зміркувала — мама права, і вже незабаром опинилася у дитбудинку. Свою дочку-кровинку вона не замінить, та, можливо, зможе допомогти іншій дитині. Аліса народилася майже незрячою. Від неї відмовилися батьки, як тільки дізналися про діагноз. Обидва — з інтелігентних, освічених родин, але не вистачило їм сміливості взяти відповідальність. Так Аліса опинилася в будинку малюка, де її й назвали Аріною. Вона майже не бачила цей світ, лише розрізняла тіні, але навчилася читати на дотик, обожнювала казки й вірила, що колись і до неї прийде добра фея. Цією феєю стала Оксана — гарна, яскрава, заможна, але глибоко нещасна. Директорка дитбудинку дивувалася, навіщо жінці хворе дівча. Оксана не стала пояснювати, відмахується банальностями — мовляв, має кошти та бажання допомогти дитині з інвалідністю. Вихователька підвела до Оксани Аріночку. Тільки-но жінка глянула на неї — одразу зрозуміла: це моя дитина! Світле янголятко із золотими кучерями й великими, блакитними, але незрячими очима… — Хто це? — задивовано запитала Оксана. — Це наша Аріша, ніжна й лагідна, — відповіла вихователька. — Вона моя, це точно, — вже твердо вирішила для себе Оксана. Між Оксаною й Аріною виросла взаємна любов. Аріна стала для Оксани сенсом життя, а Оксана — рідною мамою для дівчинки. Від лікарів дізналися: якщо зробити дівчинці операцію, є шанс повернути зір, хоча б частково. Оксана одразу ухопилася за цю ідею: перед першим класом Аріні зробили операцію, однак бачити вона могла ледь-ледь. Шанс на повне зцілення залишався — необхідно було чекати, поки підросте. Роки минали. Оксана всім серцем любила доньку, присвячувала їй весь час, а чоловіків обходила увагою — усе життя обернулося навколо Аріни. Брала активну участь у її житті, в опіці, контролювала коло спілкування доньки, мала перестороги щодо тих, хто міг скористатися її довірливістю й приданим. Аріна виросла неземною красунею, закінчила університет, вже працювала з мамою у фірмі, вражала скромністю й вдячністю. І врешті до Аріни прийшла велика любов… Оксана познайомилася з хлопцем доньки — Антоном, підозри не виникло, тож була не проти їхніх стосунків. Згодом Антон освідчився, підготовка до весілля, попереду — операція, яка могла остаточно повернути Аріні зір… Але доля готувала випробування: випадково Аріна підслуховує телефонну розмову майбутньої свекрухи — Інни Сергіївни, яка радить Антону взяти путівки у Карпати й… позбутися “незручної” невістки. Враз зруйнувалися довіра й майбутнє, яке вже здавалося безхмарним. Аріна переживає шок, а разом із нею Оксана — їм доведеться самостійно боротися за справедливість і порятунок. Попереду — операція, яка повертає Аріні зір. Саме тоді дівчина вперше на власні очі побачить світ у всій красі, а також того, хто по-справжньому закоханий у неї — молодого лікаря Дмитра Ігоровича. Саме його погляд й допоможе їй почати нову щасливу сторінку життя. Справжнє щастя — це побачити на власні очі: яскравий світ, красу любові й вірність людей, котрі стали рідними не по крові, а по серцю!

Побачити на власні очі

Після страшної трагедії втрати у ДТП чоловіка й шестирічної донечки я, Віталія Кушнір, довго не могла прийти до тями. Майже пів року провела у лікарні в Києві, не хотіла нікого бачити, поруч була тільки моя мама Олена, яка терпляче зі мною розмовляла. Одного разу вона сказала:

Віталочко, справи бізнесу твого Маркіяна скоро зовсім похитнуться, він ледве тримається. Сергій телефонував мені, просив передати тобі. Добре, що Сергій порядна людина, але

Ці слова трохи мене вивели зі стану заціпеніння.

Так, мамо, треба знову чимось зайнятися Маркіян зрадів би, якби я продовжила його справу. Добре, що я трохи в тому розумію, він ж наче передчував взяв мене до себе в офіс.

Я повернулася на роботу, втримала родинний бізнес на плаву. Але як би успішно усе не складалося на роботі, душа моя щодня рвалася до моєї загиблої донечки.

Доню, хочу дати тобі пораду, якось мовила мама. Візьми з дитбудинку дівчинку, якій ще важче, ніж тобі. Ти полегшиш їй життя а потім і сама відчуєш, що саме в цьому твоє спасіння.

Я довго думала над маминими словами й зрозуміла вона має рацію. Скоро вже їхала до дитячого притулку. Розуміла, що свою дитину ніколи не заміню, але можу подарувати любов комусь, хто її дуже потребує.

Марічка народилася майже сліпою. Батьки одразу відмовились від неї, щойно дізнались про діагноз. Обоє були освіченими, з добрих родин, але перелякалися відповідальності й залишили маля. Ось так опинилася Марічка у будинку немовляти. Там їй дали імя Марічка. Вона майже не бачила світу, ледь розрізняла тіні, але навчилася читати дотиком, полюбила казки й вірила, що колись добра фея все ж прийде й до неї.

У майже сім років така фея й справді зявилася Гарна, доглянута, але глибоко нещасна. Марічка не бачила її обличчя, але відчула ця жінка добра. Коли я прийшла в дитбудинок, директорка дуже здивувалася: «Навіщо вам дитина з такою вадою?». Я не стала пояснювати лише віджартувалася, мовляв, маю можливість і бажання допомогти дівчинці з інвалідністю.

Вихователька завела за руку Марічку. Коли я побачила її миттю зрозуміла: вона моя, рідна. Немов янгол із золотими кучерями та великими голубими, але незрячими очима.

Хто це? не відриваючись від дівчинки, спитала я.

Це наша Марічка душечка, ніжна, відповіла вихователька.

Я вже знала ця дитина має бути зі мною.

Марічка й я потребували одна одну. З її появою у моєму житті зявився новий сенс. Я звернулася до офтальмологів, які запевнили: якщо зробити операцію, у Марічки є шанс побачити. Можливо, доведеться носити окуляри, але шанс є.

Я відразу погодилася, операцію провели перед школою, але результат був слабкий. Залишалася надія коли дівчинка подорослішає. Час ішов. Я віддавала всю себе дочці, бізнес процвітав, але про чоловіків навіть не думала жила тільки для Марічки.

Марічка виросла красунею, просто неземної вроди. Закінчила університет у Львові, влаштувалася у мою фірму. Вона була щира, небалувана, вдячна. Я ревниво стежила за її оточенням боялася, що якийсь ловкач скористається її відкритістю, бо посаг за нею був дуже пристойний. Якщо хтось намагався хитрувати одразу це припиняла.

Раптом у Марічки зявилося кохання. Я познайомилася з Іваном, і нічого поганого не помітила. Скоро він запропонував їй руку й серце; готували весілля у готелі під Києвом, а через пів року мала бути остання операція на очах.

Іван був дбайливим, уважним. Інколи я помічала у ньому певну фальш, але гнала ті думки. Молодята поїхали у заміський ресторан планували погодити, як прикрасити залу до весілля. Було майже порожньо. Іван поклав телефон на стіл, але хтось скинув сигналізацію на його машині, і він вибіг. Марічка лишилась одна. Телефон дзвонив настирливо; вона вагалася, але мусила підняти. Голосисто кричала майбутня свекруха Ірина Степанівна:

Синочок, я придумала, як нам швидко позбутися сліпої Марічки. У знайомої в турфірмі є дві путівки. Як одружитесь, їдь у Карпати, скажеш, що хочеш насолодитися горами Піднімайся з нею удвох, трохи допоможи їй оступитися. А сам додому, скажи, що посварились і вона пішла сама. Хто там буде у горах розбиратись? Головне розіграй горе! Ти ж любиш гроші, не пропусти. Якщо зроблять їй операцію, позбутися її вже буде складно

Марічку мов блискавкою вразило. Вона кинула телефон, він ніби обпік їй долоні.

«Невже його мати справді це задумала, а Іван невже він так само?» металася в голові одна думка.

Ще хвилину тому вона була щасливою нареченою. А тепер Іван повернувся й підійшов:

Не знаю, чого спрацювала сигналізація може, кіт пробіг Тут ще мені зателефонували в офіс викликають

Їдь, Іване. Я почекаю маму, разом поговоримо про весілля, прошепотіла Марічка.

Іван поспішно пішов, Марічка розплакалася. Подзвонила мені.

Мамо, приїдь негайно в ресторан голос тремтів, ледь говорила.

Що сталось, доню?! стривожилась я, вже сідала в машину.

Адміністраторка знайома Марічки підійшла, запропонувала чаю. Та лиш кивнула. Незабаром я була вже поруч, сіли удвох, і вона розповіла, заливаючись слізьми:

Мамо, вони хочуть мене вбити. Іван із матірю. Я все почула вона дзвонила йому, і я почула їхню розмову сама Казала, щоб він зіштовхнув мене в Карпатах Хотіла, щоби ми з тобою не встигли зробити мені операцію

Я спершу не повірила проте вона впевнено дивилася мені у вічі, згадала подробиці. Більше сумнівів не залишилось.

Поки ми обмірковували, що робити, Іван подзвонив Марічці:

Ну як, мамо вже приїхала? Ви домовилися про залу?

Я взяла телефон:

Привіт, Іване. Добре, що ми дізналися про ваші плани з мамою. Чуєш? Про підступ у Карпатах

Я не розумію, про що ти або справді не в курсі, або чудово грав.

Тобі треба було зробити з Марічкою “нещасний випадок” Ти уявляєш, якщо ця розмова потрапить до поліції? я сказала йому серйозно.

Іван розгубився:

Це все матір

Ти справжній мерзотник. Ніколи не думай повернутись, різко кинула я.

На наступний день Іван поїхав з Києва, звинуватив матір у всьому, забрав у неї гривні й утік. Боявся, що ми звернемося до поліції. Його мати теж швидко зникла.

***

Я бачила це на власні очі

В офтальмологічній клініці у Львові Марічці зробили операцію. Я була з нею, повязку ще не знімали. Молодий лікар Дмитро Ігорович був дуже уважний; досвідчений хірург оперував, але він увесь час підтримував Марічку. Бачила: вона йому подобається. Я приглядалась до нього, але він був щирим й добрим.

Коли повязку зняли, Дмитро Ігорович прийшов із великим букетом жовтих троянд. Марічка заплакала перший раз побачила все на власні очі, вперше за життя все розгледіла і квіти, й гарного високого блондина з сірими очима.

Я все бачу! вигукнула вона крізь сльози.

Їй тепер треба було завжди носити окуляри, але це дрібниця порівняно з тим, як вона жила раніше.

Минав час. Весілля Марічки та Дмитра було по-українськи багате й веселе, родичі зїхалися з усієї країни. А за рік у них народилася донечка з сірими очима, як у тата. Марічка щаслива поряд із дбайливим чоловіком, який ніколи не зрадить її й не дасть її скривдити.

Дякую, що прожили зі мною цю історію та поділились підтримкою. Хай вам щастить у житті!