Той ранок, коли я повертався з роботи раніше, ніж зазвичай. Зазвичай я приходив ж лиш о сьомій, чув, як на кухні щипить щось на сковорідці, і в повітрі вже пахло вечерею, притаманним ароматом духів Марії. Але сьогодні мене відпустили з нараду ще в чотири години наш начальник захворів. Я, Віктор Ковальчук, стою перед власною дверима, відчуваючи якусь незручність, наче актор, що зайшов на сцену не вчасно.
Вставляю ключ у замок, і механізм різко клацає. У передпокої на вішалці підвішений незнайомий чоловічий піджак дорогий, з мякої шерсті, саме там, де стояв мій.
З вітальні доноситься стислий жіночий сміх той низький, барвовий, який я завжди вважав нашою спільною принадою. Після нього чоловічий голос, нечіткий, але упевнений, домашній.
Я не рухаюсь. Ноги немов вросли в паркет, який ми з Марією вибирали разом, сперечаючись про відтінок дубу. У дзеркалі в передпокої бліде обличчя в зморшковому офісному костюмі. Я відчуваю себе чужим у власному будинку.
Йду до звуку, не знімаючи взуття це ж суворе правило нашого дому. Кожен крок дзвонить у вушах. Двері до вітальні трохи приоткриті.
Сидять на дивані. Марія, моя рідна Марія, у бірюзовій халаті, який я подарував їй минулого дня народження. Її ноги сховані під себе, подомашньому. Поруч чоловік близько сорока, у розкішних замшевих мокасинах без шкарпеток (ця деталь мене особливо розчулює), у бездоганній сорочці з розстебнутим коміром. У руці він тримає келих червоного вина.
На журнальному столику стоїть кришталева ваза сімейна реліквія Марії, в ній фісташки, а лушпиння розкидане по стільниці.
Це картина спокійної, затишної інтимності. Не пристрасть, а буденна зрада, найнеприємніша.
Ми бачили його одночасно. Марія здригнулася, вино в її келиху розпливлося, залишивши червоне пятно на світлому халаті. Її очі, широко розкриті, не виказували жаху, а панічне здивування, як у дитини, спійманої на грайливості.
Незнайомець повільно, майже ліниво кладе келих на стіл. На його обличчі немає ні страху, ні сорому, лише легка розчарованість, наче хтось завадив йому у найцікавіший момент.
Марі почала Марія, і голос зламався.
Він не слухав. Поглянув на мокасини чоловіка, який міг безшовно пройти у вітальню, потім на свої запилені туфлі. Дві пари взуття в одному просторі, два світи, що не мають перетинатися.
Я, мабуть, підеш, сказав незнайомець, піднімаючись. Йшов із непристойною для такої ситуації повільністю. Підійшов до мене, подивився не зверхньо, а з цікавістю, мов на експонат у музеї, кивнув і попрямував до передпокою.
Я залишився на місці, чув, як він одягає піджак, як клацає замок. Двері зашли.
Ми залишились удвох у гучній тиші, порушуваній лише тіканням годинника. Пахло вином, дорогим чоловічим одекольоном і зрадою.
Марія обняла себе за плечі, щось говорила. Слова «ти не розумієш», «це не те, що ти думаєш», «ми просто розмовляли» долітавали до мене ніби через товсте скло. Вони не мали значення.
Я підняв келих незнайомця, відчув чужий аромат. Поглянув на червоне пятно на халаті, на лушпиння фісташок, на недопиту пляшку вина.
Не закричав. Не орав. Відчув лише одну всепоглинаючу емоцію глибоку, фізіологічну брезгливість. До всього: до цього дому, до цього дивану, до цього халату, до цього запаху. До самого себе.
Поклав келих на місце, обернувся і повів назад до передпокою.
Куди ти йдеш? голос Марії задрімав, у ньому прозвучав страх.
Я зупинився перед дзеркалом, подивився на своє відображення, на того, кого щойно вже не було.
Я не хочу тут залишатися, сказав тихо, дуже чітко. Поки не провітриться зовсім.
Вийшов з квартири, спустився сходами, сів на лавочку перед підїздом. Дивився на телефон батарея розряджена.
Дивився на вікна свого будинку, на той затишний світло, що так полюбляв. Чекав, поки з цих вікон не розвіється запах чужих духів, чужих мокасин і того, що колись назвався моїм життям. Не знав, що буде далі, та знав, що дороги назад до того дому, до реальності перед чотирьма годинами, вже немає.
Сиджу на холодній лавці, час тече інакше. Кожна секунда палка і ясна. Бачу, як у вікні мелькнула тінь Марія підходить, щоб поглянути на мене. Я відвертаюсь.
Через певний час півгодини? годину? відчинили двері підїзду. Виходить вона, без халату, в простих джинсах і кофті, в руках плед.
Вона повільно переходить вулицю, сідає поруч на лавку, залишаючи між нами простір у півлюдини. Протягує мені плед.
Візьми, прогрієшся.
Не треба, відповів я, не дивлячись на неї.
Його звати Артем, тихо сказала Марія, глянувши на асфальт. Ми знайомі три місяці. Він власник кавярні поруч із моїм фітнесцентром.
Я слухав, не повертаючи голову. Імя, професія це лише декорація до головного: мій світ розвалився не через гучний вибух, а через тихе, буденне клацання.
Я не виправдовуюсь, дримав її голос. Але ти ти цілий рік просто зникав. Приходив, вечеряв, дивився новини і засинав. Перестав мене бачити. А він він бачив.
Бачив? нарешті обернувся до неї. Голос мій був охриплий від мовчання. Він бачив, як ти пєш вино з моїх келихів? Він бачив, як ти розкидаєш лушпиння фісташок на моїй столі? Це він «бачив»?
Вона стисла губи, очі наповнилися сліз, та не дозволила їм виплисти.
Я не прошу прощення і не пропоную все забути одразу. Просто не знала, як ще до тебе дістатися. Здається, тільки ставши монстром, я знову стала тією людиною, яку ти помітив.
Я сиджу тут, повільно сказав я, підбираючи слова, і мене огидно. Огидає запах чужого парфуму в нашому будинку. Огидає його мокасини. Але більше за все огидає думка, що ти могла так зі мною вчинити.
Я згорнув плечами, спина затекла від холоду і нерухомості.
Я сьогодні туди не піду, сказав я. Не зможу зайти в квартиру, де все нагадує про цей день дихати цим повітрям.
Куди ти підеш? у її голосі прозвучав справжній, тваринний страх перед остаточною втратой.
У готель. Потрібно денебудь спати.
Вона кивнула.
Хочеш, я я підемо до подруги? Залишу тебе одного в квартирі?
Я похитав головою.
Це не змінить того, що сталося всередині. Будинок треба провітрити, Маріє. Можливо, його треба продати.
Вона злякалася, немов удари. Цей будинок був нашою спільною мрією, нашою фортецею.
Я піднявся з лавки, рухи були повільними, втомленими.
Завтра, сказав я, ми не будемо говорити. Післязавтра теж. Нам обом треба мовчати. Окремо один від одного. А потім подивимось, чи залишилося щось, про що варто говорити.
Я повернувся і піднявся вулицею, не озираючись. Не знав, куди йду. Не знав, чи повернусь. Знав лише одне: життя до того вечора скінчилося. І вперше за багато років я стояв на порозі повної невідомості не як чоловік, не як частина пари, а просто як людина, що дуже втомився і дуже болить. І в цій болі, як парадокс, я знову відчув, що живий.
Йшов без мети, місто здавалося чужим. Фонари кидали різкі тіні на асфальт, в яких легко заблукати. Я зайшов у перший попавшийся хостел не через економію, а щоб зникнути, розчинитися в безликій камері, де пахне хлором і чужими життями.
Кімната нагадувала лікарняну палату: білі стіни, вузьке ліжко, пластикове крісло. Сів на край ліжка, і тиша вдарила в вуха. Ні скрипу паркету, ні шуму холодильника, ні дихання Марії за спиною. Тільки гул у голові й тяжкість у грудях.
Вийняв телефон, підключив зарядку, яку любязно залишили на рецепції. Екран ожив, миготіли сповіщення. Колеги, робочі чати, реклама. Звичайний вечір звичайної людини, ніби нічого не сталося. Ця нормальність була нестерпна.
Надіслала коротке смс начальнику: «Захворів. Не вийду кілька днів». Не брехав. Почувався отруєним.
Пішов у душ. Вода була майже кипляча, а я не відчував температури. Стояв, опустивши голову, спостерігаючи, як струмені змивають пил цього дня. Підняв очі і побачив у тріснутому дзеркалі над раковиною своє відображення втомлене, зморшкове, чуже. Чи так його бачила сьогодні Марія? Чи так саме я був усі ці місяці?
Лягнув у ліжко, вимкнув світло. Темрява не принесли спокою. Перед очима прокручувалися кадри, як прокляті слайди: піджак на вішалці, пятно вина на халаті, мокасини без шкарпеток. І найгірший її слова: «Ти перестав мене бачити».
Перевертався, шукаючи зручне положення, але його не було. Все було колко і не так. У вухо підкралася думка, яку спочатку відштовхнув, а вона поверталася знову і знову, наче назойливий комах, а що, якщо саме я своєю відстороненістю, своєю духовною лінню, сам підштовхнув її до обіймів того чоловіка з мокасинами? Не виправдовуючи її, не зсуваючи з неї провину, а розуміючи.
Марія не спала. Ходила по квартирі, мов привид, руки за спиною. Зупинилася біля дивану. Пятно від вина на світлому халаті висохло, перетворившись у коричневий, потворний слід. Вона змяла халат і кинула його в сміттєвий бак.
Підходить до столу, бере келих, з якого пив Артем. Довго дивиться на нього, бере його до кухні і з силою розбиває в раковині. Кришталевий звук розлітався на уламки. Трохи полегшило. Трохи.
Відклала всі сліди іншого: викинула фісташки, влити недопите вино, витерла стіл, викинула уламки. Але запах його парфуму залишився в повітрі, вшито в штори, в оббивку меблів. Він був скрізь. Як і відчуття сорому. І дивне, спотворене відчуття звільнення. Таємне стало явним. Брехня правда. Біль осяжний.
Сіла на підлогу в вітальні, обхватила коліна і нарешті дозволила собі плакати. Тихо, без ридань. Сльози текли самі, солоні й гіркі. Плакала не стільки за болем, який завдала Віктору, скільки за крахом ілюзії, яку ми з нею так ретельно будували роками ілюзії щасливого шлюбу.
Вона точно знала, що винна. Хоч він не звертав на неї уваги, хоч він не був таким ніжним, помилку зробила саме вона.
Ранок. Віктор прокинувся розбитим. Замовив каву в найближчій кав’ярні, сів біля вікна, спостерігаючи, як прокидається місто. Телефон вібрував. Марія.
Не дзвони, просто напиши, якщо ти в порядку.
Подивився на повідомлення. Прості слова. Людяність. Ніяких істерик, нічого вимог. Тільки турбота. Той самий тур, який, можливо, я давно перестав помічати.
НеІ хоча шлях був темний і самотній, він зрозумів, що саме в цьому порожньому шороху може знайти нову дорогу назад до себе.
