Я збудувала свій дім на землі свекрухи. Чоловік мій пішов з життя, і вона вирішила продати землю своїй доньці. Я викликала екскаватор.
Коли я вперше побачила свого чоловіка, ми були ще зовсім юні і кохали шалено, без жодної копійки за душею. Весілля справили майже одразу, всупереч засторогам. Любов здавалась ключем до будь-яких дверей. Його мама простягнула нам шматок власної ділянки.
Будуйте тут, сказала вона тоді, дивлячись на нас суворо й водночас ніжно. Землі вистачить на всіх. Мені і стільки не треба.
Ми зустрілись поглядами, і на мить повітря забриніло надією. Оце наш шанс, подумала я. Відтоді почали збирати кожну гривню. Він працював на будівництві з ранку до ночі, я мила підлоги у чужих домівках, шила куртки, бралась за будь-яку роботу. На вихідних ми удвох клали цеглу наш дім зростав, як могила посеред степу.
Я памятаю його долоні: потріскані від вапна і цементу, і ту неймовірну лагідність у погляді наприкінці дня.
Буде гарно, шепотів він і ніжно цілував мене в чоло. Тут наші діти зростатимуть.
Будували три роки. Три роки економії, відмов і нічних тривог. Але вистояли. На дах поклали дорогий металопрофіль, замінили вікна на пластикові, у ванні я самотужки вибирала кожну плитку. Чоловік навіть викопав маленький басейн.
Щоб діти могли плескатися в спеку, усміхався він, змучений і щасливий.
Наш будинок не був багатим, але був наш. Стіни наповнені потом, любовю, снами.
Свекруха часто бувала у нас. Пили каву під грушею, вона розповідала, як щаслива за нас. Її інша донька заходила нечасто. Коли зявлялась, дивилася на хату з якоюсь дивною посмішкою ніби тінь заздрості й гіркоти пробігала по обличчю.
Потім настав той зловісний вівторок.
Мій чоловік поспішав на роботу зранку, як і завжди. Притиснув мене на порозі.
Побачимось ввечері. Люблю тебе.
Це були його останні слова.
Мені сказали, що нещасний випадок був миттєвий. Брус упав і все. Не встиг навіть відчути біль. Я ж відчула все.
Я поринула в горе, настільки чорне, що забувала навіть дихати. Через два тижні після похорону у мені прокинулося нове життя: я дізналася, що чекаю дитину. Чотири місяці. Дівчинка. Мрія без батька.
Спочатку свекруха приходила щодня. Приносила їжу, обіймала. Я думала я не сама. Але за місяць усе змінилось.
Було це в неділю. Я сиділа в кімнаті, гладячи живіт, коли почула знайомий звук авто. Вони зайшли, навіть не постукавши. Свекруха не подивилася на мене.
Маємо говорити, сухо мовила вона.
Що сталося? тихо спитала я, враз у животі запекло.
Донька у скруті. Її чоловік кинув, їй потрібно десь жити.
Мені шкода Якщо хоче, хай залишиться тут тимчасово
Ні, урвала вона. Їй потрібен цей будинок.
Мить застигла.
Що?
Земля моя, твердо сказала вона. Завжди була моя. Ви лише будували… А тепер сина нема.
Але ж ми все самі Кожна гривня, кожна цеглина!
Життя таке, втрутилася її донька. Але ж юридично хата на нашій землі. А земля наша.
Я чекаю дитину від його крові! вигукнула я.
Саме тому, прошепотіла свекруха. Ти сама не впораєшся. За витрати отримаєш гроші.
І засунула мені в руки конверт. Там було смішно мало: насмішка, а не плата.
Це образливо, видихнула я. Я не візьму.
Тоді підеш із порожніми руками, сказала вона. Рішення вже прийняте.
Я залишилася сама в нашому домі, збудованому з любові. Плакала за чоловіком, нашою дитиною, розбитим життям.
Ту ніч я не зімкнула очей. Пройшлася всіма кімнатами, торкалася стін і вирішила.
Якщо вже не бути мені в цьому домі, то й нікому не дістанеться.
На ранок я почала дзвонити: зняли дах, вийняли вікна, басейн розібрали, всі труби, дроти все, що купляли самі.
Ви впевнені? питав один із майстрів.
Більше ніж, сказала я.
Свекруха прийшла, розлючена.
Що ти наробила?!
Забираю своє. Ви ж хотіли лише землю? Ось вона.
Жодних договорів. Лишилися тільки наші зусилля.
Останнього дня прибув екскаватор.
Ви точно цього хочете? поцікавився машиніст.
Цього вже не можна назвати домом. Дім зник разом із моїм чоловіком.
Залізна рука машини ламала стіни одну за одною. Мені було боляче. Але водночас я видихнула.
Після всього лишилися руїни й пил.
Тепер я живу у мами, у маленькій кімнаті. Продала дах, вікна. Цих гривень вистачить, щоб протриматися до народження донечки.
Я розповім їй про батька. Як ми разом побудували будинок із мрій і до крові у долонях. І навчу її: якщо світ забирає все не віддавай йому свою гідність.
А ти, скажи Я правильно зробила, що розтрощила той дім, чи мала мовчки піти, залишивши їм усе?
