Фаїна ледь зійшла з автобуса. Ноги дерев’яніли, суглоби ломило, а валіза здавалася вдвічі важчою. Пасажири поспішно розбирали речі, розходились, залишаючи за собою лише шелест кроків та гуркіт від’їжджаючого транспорту. Вона, як завжди, не поспішала. Додому її ніхто не чекав. Відійшла трохи вбік, глибоко вдихнула повітря, насичене запахом мокрого листя, і вперше за довгий час відчула — повертається не просто до квартири. Вона поверталася додому.
Шкільна подруга давно запрошувала в гості. Тиждень вони провели на дачі — природа, спокій, нескінченні розмови. Але до кінця Фаїна зрозуміла: бракує власного ліжка, чашки для чаю, навіть тихого дзижчання годинника у кухні.
Чоловік помер сім років тому. Спочатку вона плуталася, не знала, як жити наодинці. А потім звикла. Донька вийшла заміж, переїхала до Києва — дзвонить рідко. Самотність стала звичною, як старий плед, яким вкриваєшся зимовими вечорами.
— Жінко, це ваше? — водій показав на валізу, що самотньо стояла біля автобуса.
— Моє, — кивнула Фаїна і потягнула її до міської зупинки.
Автобус мчав по мокрому асфальту, у калюжах відбивалися шматки неба. Місто зустрічало знайомими будинками, звичними краєвидами, сивими тополями біля дороги. Тут вона виросла, вийшла заміж, народила дитину — і ось тепер поверталася, наче з великого кола, у ту саму точку.
Біля під’їзду, як завжди, сиділи дві вічні вартові — Наталя й Ніна. Обидві пухкі, як пампушки, завжди щось обговорювали та прискіпливо оцінювали кожного із зовнішнього вигляду.
— Звідки це ти, Фаїнко? — удвох вп’ялися в неї поглядами.
— До подруги їздила, — коротко відповіла вона, вже тягнула руку до дверей, але її спинили.
— Поки тебе не було, у вас там усіх перевернуло…
— У сорок третю заїхала! Дівчина висока, мов віха!
— Меблі нові завозили! Джип під’їжджав! Кіт у неї — білий, пухнастий!
— Повія, одразу видно! Чоловік у неї старий, міг би в батьки годитися!
Фаїна мовчки вислухала — сусідки, як завжди, знали все й про всіх. Хоч на кладовищі в них запитай — хто з ким і чому. Головне, що ремонт зробили без неї — стіни не тремтіли від перфоратора.
Квартира зустріла тишею й запахом звичного пилу. Чайник на плиті, гарячий душ, улюблена чашка — все на місці. Вона тільки вмостилася біля телевізора, як у двері подзвонили.
На порозі стояла та сама «віха». Дівчина справді була осліплюючою: засмага, світле волосся, короткі шорти, тонкі руки. Але в очах — щось більше: втома, обережність, журба.
— Доброго дня, я ваша нова сусідка. Поч— Доброго дня, я ваша нова сусідка, — промовила дівчина зі щирою усмішкою, і Фаїна відчула, що перед нею не просто “віха”, а людина, яка, як і вона сама, шукає свій шанс на щастя.
