**На заході літ: нове життя**
У мальовничому містечку, закритому в зелені Карпатських передгір’їв, жила Ганна, яка віддала багато років місцевій друкарні. Вона знала свою справу до найменших деталей і любила її всією душею, але до п’ятдесяти років втому, наче важкий камінь, відчула на своїх плечах.
З чоловіком, Василем, вони виростили двох доньок. Обидві вже мали свої родини й поїхали у великі міста, залишивши Ганну з нудьгою за їхнім дзвінким сміхом та рідкісними зустрічами з онуками. Вона дзвонила їм майже щовечора, жадібно ловлячи новини, але останніми роками її власні розповіді ставали все похмурішими. Втома стискала серце, а радість, здавалося, тікала, наче пісок крізь пальці.
Василь пішов на пенсію раніше за Ганну — він був старший на десять років. Це був його другий шлюб, і спочатку життя ішло рівно. Але останніми роками Василь усе частіше тягнувся до пляшки, що зводило Ганну з розуму. У такі моменти він ставав чужим: ні поговорити, ні подивитися на нього без болю вона не могла. Василь же сердився у відповідь, відмахувався від її закликів до здорового способу життя.
Єдиною втіхою для Ганни були сусідки — Марія й Оксана. Обидві, на кілька років старші, вже п’ять років насолоджувалися пенсією. Марія овдовіла, Оксана давно розлучилася, а їхні діти жили своїм життям у далеких містах. Але ці жінки, попри вік, палали жагою до подорожей.
—Як ви вправляєтеся стільки їздити? — дивувалася Ганна, дивлячись на їхні сяючі обличчя.
—Живемо скромно, Ганнусю, — відповідала Марія. —Завжди так жили. Їдемо у плацкарті, не розкошуємо. Знімаємо недорогі кімнати, подорожуємо навесні чи восени, коли ціни нижчі. Вдвох — вигідніше. Готуємо самі: салатик, рибку смажимо — і ситі.
—Так і є, — підхоплювала Оксана. —На свята та дні народження діти й друзі знають, що нам дарувати. Не торти чи квіти, а гроші на подорожі! Ми все розраховуємо: маршрути, екскурсії, витрати.
—Як же це чудово! — зітхала Ганна, але в її голосі лунала туга. —А я з хати нікуди. Василь, як грізна хмара, сидить на дивані, чекає мене з роботи. Годувати його треба, вислуховувати, а я після зміни ледве жива.
—Візьми відпустку, уповій його, — запропонували подруги. —Поїдемо з нами до Трускавця! Там ліси, повітря цілюще. А може, і його візьмеш?
—Та ви що? — відмахнулася Ганна. —Василь нікуди не поїде. Друзів у нього немає, бажання рухатися — теж. Як на пенсію пішов, так на дивані й осів. Їсть, спить, телевізор дивиться.
—А ти спитай, — наполягали сусідки. —Не вирішуй за нього.
Але Ганні не довелося заводити цю розмову. Її світ розсипався, коли у матері стався інфаркт. Усі думки були лише про неї. Батьки жили в тому ж містечку, і батько, незважаючи на свої вісімдесят, був поряд із матір’ю. Та Ганна щодня бігла до лікарні, радіючи кожному покращенню в стані мами.
Василь же, замість підтримки, злився. Його дратувало, що дружина пізно повертається, а коли Ганна оголосила, що поживе у матері після виписки, він і зовсім вибухнув:
—Там батько, нехай він і доглядає! Нащо тобі туди? Подумай про себе!
—А ти піднімешся з дивану, якщо я захворію? — не витримала Ганна. —Зможеш за мною доглядати?
Василь замовчав, і ця мовчанка різала глибше за слова.
Місяць Ганна жила у батьків, приїжджаючи додому лише на вихідні. Знаючи, що вона перевірить, Василь намагався не пити. Ганна ж, повертаючись, прибирала, готувала їжу на кілька днів.
—Їж, розігрівай, не сиди на сухому, — просила вона, але Василь тільки відмахувався, сердячись, що дружина «кинула» його заради батьків.
Мамі стало краще, вона почала ходити, їздити до лікаря. Ганна повернулася додому, але радість була недовгою. Через три місяці мати померла від повторного інфаркту.
—Ось і полегшила тобі мати життя, — холодно кинув Василь. —Тепер заживемо нормально.
Ці слова, як ніж, полоснули по серцю. Ганна розплакалася, сидячи на дивані.
—Нормально? — голос її тремтів. —Я все життя працювала для родини! Піднімала доньок, трудилася на двох роботах, шила по ночах, щоб їх вивчити. А тепер мрію про пенсію, щоб хоч трохи пожити для себе, поїздити, як мої подруги!
—Ти все про себе! — спалахнув Василь. —Я теж працював, теж стомився. Думав, на пенсії будемо їздити до санаторіїв, лікуватися. У мене судини, тиск, головні болі! А ти мене кидаєш заради старих.
—Кинути пити не пробував? — різко перебила Ганна. —Викликай таксі, їдь до лікарів, до санаторію — хто заважа**—Хто заважає? — продовжувала Ганна, вдивляючись у його запалені очі, — тільки ти сам, і ніхто інший.**
