На закаті літа: нове життя
В невеличкому містечку, загубленому серед зелених пагорбів Карпат, жила Ганна, чиє життя довгі роки було тісно пов’язане з місцевою друкарнею. Вона знала кожен куточок своєї справи, любила її всією душею, але до п’ятдесяти років втома, наче важкий камінь, впала їй на плечі.
З чоловіком, Борисом, вони виростили двох доньок. Обидві вже мали свої родини й виїхали у великі міста, залишивши Ганну сумувати за їхнім дзвінким сміхом та рідкими зустрічами з онуками. Вона дзвонила їм майже щовечора, жадібно ловлячи новини, але останніми роками її власні розповіді ставали все похмурішими. Втома стискала серце, а радість ніби вислизала, як пісок крізь пальці.
Борис вийшов на пенсію раніше за Ганну — він був старшим на десять років. Це був його другий шлюб, і спочатку їхнє життя текло рівно. Але останніми роками Борис все частіше тягнувся до пляшки, що виводило Ганну з себе. У такі моменти він ставав чужим: ні поговорити, ні глянути на нього без болю вона не могла. Борис же злиться у відповідь, відмахуючись від її закликів до здорового життя.
Єдиною радістю для Ганни були сусідки — Галина та Марія. Обидві, на кілька років старші, вже п’ять років насолоджувалися пенсією. Галина овдовіла, Марія давно розлучилася, а їхні діти жили своїм життям у далеких містах. Але ці жінки, попри вік, палали пристрастю до подорожей.
— Як ви встигаєте стільки їздити? — дивувалася Ганна, дивлячись на їхні сяючі обличчя.
— Живемо скромно, Ганнусю, — відповідала Галина. — Завжди так жили. Їдемо у плацкарті, не розкошуємо. Знімаємо недорогі кімнатки, подорожуємо весною чи восени, коли цени нижчі. Вдвох — дешевше. Готуємо самі: салатик, рибку підсмажимо — і ситі.
— Саме так, — підхоплювала Марія. — На свята та дні народження діти й друзі знають, що нам дарувати. Не торти чи букети, а гроші на подорожі! Ми все прораховуємо: маршрути, екскурсії, бюджет.
— Як же це чудово! — зітхала Ганна, але в її голосі лунала туга. — А я з дому нікуди. Борис, як грозна хмарина, сидить на дивані, чекає мене з роботи. Годувати його треба, вислуховувати, а я після зміни ледве жива.
— Візьми відпустку, домовся з ним, — запропонували подруги. — Поїдемо з нами до Буковини! Там гори, повітря цілюще. А може, й його візьмемо?
— Та ви що? — відмахнулася Ганна. — Борис нікуди не поїде. Друзів у нього немає, бажання рухати — теж. Як на пенсію вийшов, так на дивані й осів. Їсть, спить, телевізор дивиться.
— А ти спитай, — наполягали сусідки. — Не вирішуй за нього.
Але Ганні не довелося заводити цю розмову. Її світ розсипався, коли у матері стався інфаркт. Усі думки були лише про неї. Батьки жили в тому самому містечку, і тато, незважаючи на свої вісімдесят, був поряд із мамою. Але Ганна щодня мчала до лікарні, тішачись кожним поліпшенням у стані матері.
Борис же, замість підтримки, злився. Його дратувало, що дружина пізно повертається, а коли Ганна оголосила, що поживе у матері після виписки, він і зовсім вибухнув:
— Там тато, нехай і доглядає! Нащо тобі туди? Подумай про себе!
— А ти встанеш з дивану, якщо я захворію? — не витримала Ганна. — Зможеш за мною доглядати?
Борис промовчав, і ця мовчанка різала глибше за будь-які слова.
Місяць Ганна жила у батьків, приїжджаючи додому лише на вихідні. Знаючи, що вона перевірить, Борис намагався не пити. Ганна ж, повертаючись, наводила лад, готувала їжу на кілька днів.
— Їж, підігрівай, не сиди на сухому, — просила вона, але Борис лише відмахувався, сердячись, що дружина «кинула» його заради батьків.
Матері стало краще, вона почала ходити, їздити до лікаря. Ганна повернулася додому, але радість була недовгою. Через три місяці мати померла від повторного інфаркту.
— От і полегшила тобі мати життя, — холодно кинув Борис. — Тепер заживемо нормально.
Ці слова, ніж ніж, полоснули по серцю. Ганна розридалася, сидячи на дивані.
— Нормально? — голос їй тремтів. — Я все життя працювала для родини! Підняла доньок, працювала на двох роботах, шила по ночах, щоб їх вивчити. А тепер мрію про пенсію, щоб хоч трохи пожити для себе, поїздити, як мої подруги!
— Ти все про себе! — спалахував Борис. — Я теж працював, теж втомлювався. Думав, на пенсії будемо їздити до санаторіїв, лікуватися. В мене судини, тиск, головні болі! А ти мене кидаєш заради старих.
— Кинути пити не пробував? — різко відповіла Ганна. — Викликай таксі, їдь до лікарів, до санаторію — хто заважає? Я тебе зіЗалишивши слова в повітрі, вона вийшла на балкон і глибоко вдихнула нічне прохолодне повітря, відчуваючи, як важке каміння обіцянок і зламаних надій поступово розчиняється у темряві.
