Тиша. Вона була такою гробовою, що Олег спочатку навіть не зрозумів, чим його розбудило. Не будильник, не шум на кухні, не плеск води в ванній. Ні звуку. Лише монотонне гудіння холодильника за стіною і далечний гул Київського метро за вікном.
Він лежав і вдихав цю тишу. Вчора ще ця квартира була сповнена життя: скрип підлоги під швидкими кроками Квітки, шелест сторінок книги, що вона читала у кріслі, навіть дзижчання кішкових кігтів по диванній оббивці. Тепер кішка поїхала разом з нею. Диван стояв порожнім і чужим.
Першим поривом було схопити телефон, написати комусь: «Зустріч у «Кобза», терміново!» І під віскі викинути на друзів всю свою біль, гіркоту, злість. Розказати, яка вона Але він заборонив собі думати про це. Дрібнішим, більш первісним імпульсом було бажання знайти когонебудь, хоч би на одну ніч заповнити цю порожнечу. Легкий шлях до самознищення, знайомий і спокусливий.
Замість цього Олег піднявся, пройшов на кухню і включив чайник. Поки він закипає, його погляд впав на полицю в передпокої, де ще лежала її улюблена шерстяна шаль. «Топор у голові», раптом згадала він статтю, що читав тиждень тому, у найглибшій відчаї.
«Отже, хлопче, час діставати топор», промовив він сам собі в умі.
Він почав з малого. Зібрав усі її речі, які вона не забрала: шаль, забуту книгу, висохле тушшиво, улюблену чашку з котиками. Став їх у картонну коробку. Не розкидаючи, не розбиваючи, як підказувала злість, а акуратно запакував і віднёс до підвалу. Пізніше віддасть їй без сцен і докорів. Потім перістирив білизну, провітрюючи знайомий аромат її парфуму. Видалив спільні фотографії з телефону і очистив «кошик». Кожна дія була схожа на зняття старої брудної повязки з рани. Болісно, але необхідно.
Наступним кроком стало час. Його стало так багато, що він тиснув на плечі важким вантажем. Час, який раніше витрачався на спільні вечері, походи в кіно, беззмістовні, та такі милі розмови ні про що. Тепер його треба було чимось заповнити. Не алкоголем і не жалобою, а собою.
Він придбав абонемент у спортзал «FitClub». Перші тренування були адом. Він вивертівся до нудоти, випускаючи на тренажерах усю свою злість, розчарування і біль. Краплі поту на гумовому підлозі виглядали як сльози. Але з кожним тижнем тіло ставало сильнішим, а розум спокійнішим.
Він записався на курси італійської, про які мріяли разом, а раніше відкладаючи. Тепер ходив один. Складні граматичні конструкції вигнаннявали навязливі думки. Він навіть поїхав у Одесу, куди вона не хотіла їхати. Сидячи ввечері на одеському пирсі і дивлячись на захід, він вперше за довгі місяці відчув легку, світлу суму і проблиск свободи.
Були й важкі дні. Ночами його будили спогади: як вона сміялася, підкидаючи голову, чи як вони сперечалися про щось марне. Він їх не гнав. Просто лежав і переживав біль, як радив стаття, дозволяючи йому піднятись і спуститися, наче хвилі. Іноді сідав у машину, їхав за місто, підймався на порожній пагорб і кричав, доки не залишила його та бажана тиша.
Одного разу, розбираючи старі папери, він знайшов їхнє весільне фото. Олег очікував приступа туги чи гніву. Замість цього він просто подивився на двох щасливих, нічого не знаючих людей і подумав: «Так було. І це було прекрасно. І це закінчилося».
Не з’явилася ні злість, ні бажання повернути все назад. Лише легка ностальгія і розуміння, що глава його життя перевернулася.
Того вечора він зустрівся з друзями. Сміялися, ділилися новинами, будували плани. Олег помітив, що весь вечір не думав про Квітку. Він був тут і зараз. Він був собою. Цілим. Хоч і з шрамом на душі, вже зажилим.
Він поглянув у вітрину кафе: стрункий, спокійний, з ясним поглядом. Такий він давно не бачив. Можливо, ніколи.
«Топор» витягнуто. Рана загоїлась. І він, нарешті, був готовий йти далі без вантажу минулого, легким кроком. Його життя, те саме, про яке мріяв, лише починалося.
Раптом різкий запах тухлості ударив у ніс. Олег не встиг зрозуміти, що відбувається. Кімната плавала, повільно, ніби виринаючи з туману. Він лежав на дивані, не роздягаючись, в крихтах і плямах невідомого походження.
Він спробував сісти, і світ накренився. Голова розбилася. Огляд навкруги приніс крижану хвилю жаху.
Це був не той чистий, наповнений світлом будинок зі сну. Це був бомжатник. Порожні пляшки з пивом і горілкою, мов впалі солдати, укривали підлогу. На столі диміла попільниця, переповнена окурками. По всій площі валяла брудна одежa, а на екрані телевізора стояла заставка нічного шоу.
З силою піднявшись, він попрямував у ванну, тримаючись за краями. Яскраве світло різало запалені очі. І тоді він побачив себе. У дзеркалі його зустрічав незнайомий, неосягнутий чоловік з розваленою, пухирчастою мордою. Очі вкривали сльози, червоні, сповнені сорому і порожнечі. Це був він Олег.
Вся ясність, сила, відчуття цілісності, що він так яскраво пережив у сні, розвіялися, залишивши лише гірке, нудотне похмілля і ще страшніше душевне похмілля.
Все це йому приснилося. Увесь шлях викинуті речі, спортзал, італійська, захід на пирсі був лише хитромудрою уловкою мозку, щоб втекти від нестерпної реальності. Погоня, що тривала, здавалося, вічність, а насправді лише одну ніч.
Він торкнувся свого обличчя у відображенні. Шкіра була жирна, борода колола пальці. Це було його справжнє. Не успішний, підтягнутий чоловік, а опущений існ, що намагався потопити біль у дешевому алкоголі і самообмані.
Тиша в квартирі знову оглушила його. Але тепер це була не тиша очікування нових початків, а тиша тупика, гучна, безнадійна. І найстрашніший звук у цій тиші тикання годинника, безжально відлічуючого час, який він марно витрачає.
Сон не був зціленням. Він був дзеркалом, піднесеним до його справжнього обличчя. Відображення було настільки відразливим, що захотілося закрити очі і втекти. Але куди бігти не було куди.
Олег стояв, дивився на себе і був у глибокому шоку. На розкладеному в запиленій футболці чоловікові, на хаосі навколо. У роті був неприємний присмак, а в душі обпічена порожнеча. Сон був яскравий, реальний а пробудження жорстоке.
Він підняв з підлоги першу попалищу порожню пляшку і з силою кинула її в сміттєвий бак. Вона з грохотом розбилася об край. Потім іншу. Третю. Він не кричав, не плакав. Тихо, з камяним обличчям, розпочав війну із безладом, у який перетворив своє життя.
Він зібрав увесь сміттєвий куп, виніс мішки з пляшками і склом. Відкрив широко вікно, впускаючи в провітрену простору холодний свіжий повітря. Він заварив міцну каву, і руки його тремтіли.
Потім знову піднявся до дзеркала. Погляд залишався той же втомлений, болючий. Але десь у глибині цих заплутаних очей, немов слабке світло в брудному калюжі, тепліла іскра. Не надії, а люті. Білосніжна, холодна лють на самого себе.
Він дістав телефон, переглянув контакти і знайшов номер свого однокласника Олексія, що місяць тому пропонував допомогу психолога. Тоді він лише записав його, не зваживши подзвонити. Тепер набрав номер.
«Олексій? голос його скрипів, як іржаві двері. Потрібна твоя допомога».
Він поклав слухавку і глибоко вдихнув. Шлях, який йому приснився, був міражем. Але він вказав напрямок. І Олег зрозумів: щоб дістатися до того чистого, сильного чоловіка зі сну, йому треба пройти через цей ад. Не уві сні. У реальності.
І його перший крок не був у спортзал і не на італійські курси. Перший крок був у душ. Змити вчорашній день. Змити неосяжного, неосягнутого чоловіка з розваленою мордою. І почати. Спочатку. Завтра.
