Почувши розмову батька з нареченим, наречена втекла із весілля.
Іноді достатньо лише однієї фрази, одного випадкового слова, щоб світ, який ти будувала роками, зруйнувався за мить. Саме так сталося зі мною. Досі не вірю, що все це відбулось не в якомусь серіалі, а в моєму реальному житті.
Мене звати Оксана, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, в очікуванні найбільшої й найсвітлішої глави свого життя. Ми з Владиславом зустрічалися майже три роки. Не скажу, що все було ідеально, але в кого нині все ідеально? Ми були, як дві половинки — сварилися, мирилися, мріяли. А коли я завагітніла, Владислав не втік, як деякі, не почав ухилятися і ховатися за обіцянками. Він освідчився мені, і ми почали готуватися до весілля. Все було, наче у сні.
Сукню вибирала довго, з тремтінням в руках торкаючись мережива. Ресторан, меню, музика — все до дрібниць продумано. Мама плакала від щастя, а тато… Тато був мовчазний, але я думала, це від хвилювання. Того дня я прокинулась рано, дивилася в дзеркало і не вірила — ось вона, моя казка.
Ми розписалися в РАЦСі, всі радісно аплодували, кричали «Гірко!». А потім почався бенкет у дорогому ресторані в центрі Києва. Гучна музика, тости, танці. Всі веселилися. Всі — крім мене.
Близько години після початку застілля я вийшла на вулицю провітритись. І випадково стала свідком розмови, яка перевернула все догори дригом. Батько стояв із Владом, вони курили за рогом. Я не збиралася підслухувати, але почувши голос тата, зупинилася.
«Я й сам колись попався, — з усмішкою говорив він, — маму її теж по залету довелося одружитися. Ні кохання, ні щастя. Тільки вічне почуття обов’язку. Дарма ти це почав, Владиславе. Вона, як і мати, тільки життя псує. Собі й тобі».
Я остовпіла. Не пам’ятаю, як переставляла ноги. Не вірила. Це був не просто удар. Це було зрада, яка прийшла одразу з двох сторін. Мій батько, якого я обожнювала, який був для мене еталоном родини, чоловік, якому я вірила більше, ніж комусь іншому. І мій наречений. Він не заперечив. Просто мовчав і кивав. Він знав. Вони обидва знали. І ніхто не зупинився, ніхто не пожаліли, що сказали це вголос.
Я втекла. Не пояснюючи. Не озираючись. Просто йшла, куди очі дивляться. Я не плакала — ридала. Мене трясло. Все всередині стискалося від болю. Не було ні дому, ні родини, ні кохання. Все стало чужим, брудним, оманливим. Я думала, моя родина — приклад. А виявилося, що я виросла в ілюзії.
Я зникла. Повернулася додому лише через два дні. Ні з ким не розмовляла. Мовчки поклала на стіл батькові ключі від машини, яку він мені подарував. Потім зателефонувала Владиславу. Я сказала йому одне: «Сьогодні подаю на розлучення. Ми більше не чоловік і дружина». Він спочатку не повірив, почав кричати, благати, виправдовуватися. Але все було закінчено. Я викреслила його.
Так, це важко. Але, може, саме ця правда і врятувала мене. Адже, якби я не почула ту розмову — жила б у обмані, будувала б майбутнє з людиною, яка з самого початку не хотів цього життя. Яка сприймала мене як обов’язок, як помилку.
Тепер я одна. Зі шрамом на серці й дитиною під серцем. Але я вільна. І я більше ніколи не дозволю зраджувати себе. Іноді краще втекти з весілля, ніж провести все життя в чужій брехні.
