Почувши розмову батька з нареченим, наречена втекла зі свого весілля.
Іноді достатньо всього однієї фрази, одного випадкового слова, аби світ, який ти будувала роками, зруйнувався в мить. Саме так сталося зі мною. До сих пір не можу повірити, що все це було в моєму житті, а не у чиємусь серіалі.
Мене звати Олеся, і ще кілька днів тому я була нареченою. Щасливою, закоханою, в очікуванні найважливішої події в своєму житті. Ми з Тарасом зустрічалися майже три роки. Не можу сказати, що все було ідеально, але хто зараз ідеальний? Ми були як дві половинки — сварилися, мирилися, мріяли. А коли я завагітніла, Тарас не зник, як деякі, а зробив мені пропозицію. Ми почали готуватися до весілля, і все було немов у сні.
Довго обирала сукню, з тремтінням у руках торкаючись мережива. Ресторан, меню, музика — все до дрібниць продумано. Мама плакала від щастя, а тато… Тато був небагатослівний, але я думала — від хвилювання. Того дня я прокинулася рано, подивилася в дзеркало і не вірила, що це моя казка.
Ми розписалися в РАЦСі, всі радісно аплодували, вигукували «Гірко!». А потім почався банкет у дорогому ресторані Києва. Гучна музика, тости, танці. Всі веселилися. Всі — крім мене.
Приблизно за годину після початку застілля я вийшла на вулицю перевести подих. І зовсім випадково стала свідком розмови, що перевернула моє життя. Батько стояв з Тарасом, вони курили за кутом. Я не збиралася підслуховувати, але, почувши голос тата, завмерла.
«Я сам колись потрапив у таку ситуацію, — з усмішкою говорив він, — матір її теж завагітніти змусило одружитися. Ні любові, ні щастя. Тільки вічне почуття боргу. Марно ти це затіяв, Тарасе. Вона, як і мати, лише життя псує. Собі і тобі».
Я завмерла. Не пам’ятаю, як пересувала ноги. Не вірила. Це був не просто удар. Це було зрада з двох сторін водночас. Мій батько, якого я вважала взірцем сім’ї, чоловік, якому я довіряла більше, ніж будь-кому. І мій наречений. Він не заперечував. Просто мовчав і кивав. Він знав. Вони обоє знали. І ніхто не зупинився, ніхто не пожалкував, що сказав це вголос.
Я втекла. Не пояснюючи. Не оглядаючись. Просто йшла, куди очі дивляться. Я не плакала — ридала. Мене трясло. Все всередині стискалося від болю. Не було ні дому, ні сім’ї, ні любові. Все стало чужим, брудним, оманливим. Я думала, моя сім’я — приклад. А виявилося, що я виросла в ілюзії.
Я зникла. Повернулася додому лише через два дні. Ні з ким не розмовляла. Мовчки поклала батькові на стіл ключі від машини, яку він мені подарував. Потім набрала Тараса. Я сказала йому лише одне: «Сьогодні подаю на розлучення. Ми більше не чоловік і дружина». Спочатку він не вірив, почав кричати, благати, виправдовуватися. Але все було закінчено. Я викреслила його.
Так, це важко. Але, можливо, саме ця правда і врятувала мене. Адже якби я не почула ту розмову — жила б в обмані, будувала б майбутнє з людиною, яка з самого початку не хотіла цього життя. Яка сприймала мене як борг, як помилку.
Тепер я одна. З шрамом на серці і дитиною під серцем. Але я вільна. І більше ніколи не дозволю зрадити себе. Іноді краще втекти з весілля, ніж провести все життя в обмані.
