Він назвав мене просто перукаркою перед своїми друзями. Я змусила його відчути, як це — бути приниженим.
У сімнадцять років я рано зрозуміла — покладатися можна лише на себе. Батько зник, поїхавши за кордон, коли мама важко захворіла. Я — старша — взяла все на себе. Влаштувалася в найближчий салон помічницею. Мила голови, підмітала підлогу, носила каву. Здавалося б, нічого особливого, але з часом це стало моїм життям.
Я зростала, і разом із цим зростав мій професіоналізм. Вчилася у найкращих, вкладала всі сили в роботу, і через кілька років у мене вже була солідна база клієнток — жінок з ім’ям, бізнесвумен, актрис, дружин політиків. Я стала тією, до кого записувалися за два тижні.
А потім з’явився він — Богдан. Ми познайомилися на фестивалі вільного джазу у Львові. Він — випускник права Кембриджа, я — дівчина з околиці, яка піднімається з нуля. Нас ніби розділяли світи, але між нами зав’язався роман. Спочатку я не помічала, як він зверхньо ківає, коли я розповідаю про роботу. Як посміхається, якщо хтось питає, чим я займаюся. Але все почало справді погіршуватися після заручин.
Богдан дедалі частіше жартував: «Ну ти ж просто перукар, кохана», «Тобі буде нудно в цих розмовах». Він не казав це з докором — ніби жартома. Тільки після цих жартів усередині у мене все стискалося. На людях він взагалі уникав згадувати, чим я займаюся. Наче йому було соромно.
Кульмінація настала на вечері з його друзями. Компанія — вся «еліта»: юристи, викладачі, банкіри. Я мовчала, слухала їхні розмови про нові судові реформи та міжнародні угоди. У якийсь момент хтось звернувся до мене, і я встигла лише відкрити рота, як Богдан перебив:
— Та не завантажуйте її цим, вона ж просто перукарка. Правда, кохана?
Я завмерла. Хотілося провалитися під стіл. У цю мить щось усередині мене зламалося.
Наступного дня я, не сказавши йому ні слова, взялася за справу.
Через тиждень я запросила Богдана на «невеликий дівочий вечір» — мовляв, хочу познайомити його з подругами. Він, звичайно, погодився. Але він не знав, кого там зустріне.
Того вечора в квартирі зібралися мої клієнтки: директорка телеканалу, власниця мережі ресторанів, відома співачка і — увага — його керівниця, пані Коваленко. Він впізнав її не відразу, але коли зрозумів — зблід. Із кожним новим розповідям про мою роботу, із кожною щирою подякою, яку вимовляли ці жінки, його обличчя каменіло. Він уперше почув, що я не просто стрижу та укладаю, а повертаю впевненість, підтримую та надихаю.
Коли він підійшов до Коваленко і почав розповідати про себе, вона здивовано посміхнулася:
— О, то ви жених Оленки? А вона ж стільки разів виручала мене перед прямими ефірами. Вражаюча професіоналка.
Я не втрималася. Підійшла і сказала:
— Так, це Богдан. Він не дуже любить політику, а от перукарські теми — це його усе.
Богдан витягнув мене на кухню:
— Ти глузуєш з мене?! — прошипів він. — Це принизливо!
— Саме так я відчувала себе за столом з твоїми друзями, коли ти вирішив публічно зробити з мене дурну. Це не помста. Це дзеркало, Богдане.
Він мовчав.
Через кілька днів він подзвонив. Вибачився. Сказав, що все усвідомив. Просив почати наново.
Але моє рішення було остаточним.
Я повернула йому кільце. Не тому що не кохала. А тому що зрозуміла — я не повинна бути з тим, хто соромиться мене.
Я не просто перукарка. Я жінка, яка вистояла. І я заслуговую поваги.
А він… можливо, одного дня зрозуміє, кого втратив.