Подарунок не на розмір
Ігор повернувся з роботи у гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як це бувало зазвичай, а одразу з порогу гукнув:
— Кохана, я вдома!
Та тиша у відповідь охолодила його запал. Він зазирнув у кухню — і вмить здригнувся. Соломія сиділя біля вікна, підперши щелепу долонями. На обличчі — тривога, очі червоні.
— Сонечко… Що трапилося? — підійшов і обережно присіпорту.
— Мама заходила… — гірко вимовила вона. — Знову докори, знову гроші. Каже, що я безладниця, що ми живемо «як у коморі»… А ти чого такий радісний?
Ігор на мить змовчав, потім усміхнувся:
— Бо в мене для тебе сюрприз! Ти сама маєш це побачити. Зачекай!
Він вийшов і незабаром повернувся з великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивися сама.
Соломія неохоче розстібнула блискавку — і завмерла. Сумка була забита до верху готівкою.
— Це… Це звідки?!
— Сьогодні приїжджав дідусь. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам старт — усі свої заощадження, щоб ми мали свій дім. Я спочатку відмовлявся, але він наполіг. Каже, що я єдиний онук.
Соломія раптом розплакалася.
— Я так втомилася… А тут ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусеві.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на дивані, вони обговорювали, яку квартиру обрати, де купити меблі та як все оформити. Щастя було близько — лише за крок.
Новосілля відсвяткували скромно, але від душі. Прийшли рідні, включаючи маму Соломії. Вона була у своєму амплуа: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня «не дуже», і одразу вручила «подарунок» — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі даруємо. Майже як нові. У спальню та вітальню, — гордо сказала вона.
Соломія ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, хоч би попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — лише все псуєш! До речі, про пальто пам’ятаєш?
— Подарунок уже готовий. Але не пальто.
Ображена, мати пішла, не попрощавшись.
Новий рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрох. За кілька днів до свята Соломія дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідусем.
Старий, почувши, що скоро стане прадідом, раптом заплакав:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діточки. Це найкращий подарунок.
І в ту мить, серед зимової тиші, з запахом ялинки та мандаринів у повітрі, з вологими очима старого чоловіка, з теплом і надією в грудях, Ігор зрозумів — ніякі чужі докори, ніякі успадковані шафи та батьківські повчання не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.
