Мене звати Олег Коваленко, і я живу в Острозі, де річка Ворскова відбиває сіре небо Сумщи́ни. Я ніколи не вважав себе святом. Так, міг поступатися місцем у маршрутці, допомогти бабусі донести покупки, перерахувати кілька гривень на благодійність — але це все. У кожного з нас є межа, за яку ми рідко заходимо, кордон, де закінчується наша доброта. Але того вечора щось у мені зламалося, і я переступив її.
Я повертався додому після важкого робочого дня. Холод проймав до кісток, мокрий сніг чва́пав у чоботі, а в голові була лише одна думка — швидше потрапити до тепла, заварити міцною кави та загорінутися в ковдру. Біля невеликої кав’ярні на розі я звернув увагу на нього — бездомного. Він сидів на шматку картону, згорнувшись від холоду, закружений в брудний, потертий плащ. Перед ним лежав порожній пластиковий стаканчик — німе просьбу про допомогу, яку ніхто не чув. Люди поспішали повз, відводячи погляд, ніби його не існувало. Я вже пройшов мимо, але зупинився. Чому? Можливо, через його погляд — втомлений, згасний, але з якоюсь глибокою, безнадійною покірністю до долі.
— Хочеш поїсти? — вирвалося в мене навіть для самого себе неожидано. Він повільно підняв голову, подивився з недовірою, немов перевіряв, чи не жарт це, і кивнув: «Так… якщо не важко». Я зайшов у кафе, замовив велику піцу з сиром і чашку гарячої кави. Поки ждав, дивився через вітко́ на нього — самотню фигуру в сігналих сутінках. Повернувшись, простягнув їжу. Його губи тремтіли в слабкій посмішці: «Дякую», — прошепотів він, беручи коробку тремтящими, посинолими пальцями.
Я вже повертався, щоб йти, але він радісно кликнув: «Почекай!» — і, поріпавшись у ки́шень, дістав зім’ятий клаптик папірцу, складений у четверо. «Відіть», — сказав він, подаючи його мені. «Що це?» — здивувався я. «Просто… прочитай потім». Я засунув записку до кишенки й пішов додому, майже забувши про неї. Згадув лише ввечері, переодягаючись вдemple. Розгорнув папірець — літери були нерівні, але чіткі: «Якщо ти це читаєш, значить, у тебе є добро. Знаю: воно до тебе повернеться». Я перечитував ці слова знову і знову. Вони були простими, майже банальними, але щось у них чіплялося, як гачок, що впіймав душу.
Наступного дня, проходячи повз ту сама кав’ярню, я милкомь шукав його погляди. Але картонка була порожня — він зник. Минали тиждень, історія почала зникати з пам’яті, розчинившись у сірі буденності. А потім до дверей відбувся дзвінок. На порозі стояв чоловік у офісному костюмі, зіпідстриженим волоссям та знайомими очима. «Не піймав?» — запитав він з лепетливою посмішкою. Я розгубився, копався у споминax, але він підказав: «Миломували у кафе… ти купив мені пицу того вечора». І тоді я зрозумів — це був він, той самий бездомний, тільки тепер перетворний, живий.
«Я знайшов роботу», — промовив він, сяючи. «Орендував кімнату. А ще наважувались вимовити до старого друга, і він витягнув мене зі цієї безодні». Я дивився на нього, не знаходя слова: «Це… неймовірно». Віn кивнув: «Я прийшов поділитися. Того вечора я був на дні. Хотів здатися, просто закрити очі на тому картоні… Але твоя доброта дала мені іскру. Я зрозумів, що ще можу боротися». Його голос тремтів від емоцій, а в мені пошипіло тепло, дивне, незвичне. «Дякую тобі», — повторив він, міцно стиснувши мою долоню. Двері зачинилися, а я стояв, дивляючись у порожне, і раптом усішний: одна маленька дія може стати для когось поруч спасом.
Тепер я часто згадую той вечір. Про мокрий сніг, про його очі, про записку, що досі лежить у шухляку столу. Я не достойний, не святий — звичайна людина, яка просто не пройшла повз. Але його слова виявилися пророчими. Добро справидо мені повернулося — не грошима, не славаю, а відчуттям, що я вартий жити на цьому світі. Він, цей безіменний чоловік, подарував мені більше, ніж я йому — віру в людей, у себе. Я не знаю, де він тепер, але сподіваюся, що в нього все до́бре. А та піца й кава стали для мене символом — нагадуванням, що навіть у холодну ніч можна запалити чийсь світло. І це світло, можливо, колись освіть і твою дорогу.
