Сьогодні я знайшла у кишені халата маленьку оксамитову шкатулку й міцно стиснула її в долоні. Серце билося так голосно, наче лунало по всій хаті. За стіною гула телевізійна програма — як завжди ввечері, Володя дивився новини. Так минуло вже двадцять сім років нашого спільного життя.
“Олю, чай будеш?” — гукав він із вітальні.
“Зараз”, — відповіла я, не розкриваючи долоні. — “Трохи ще почекай.”
Стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як сусідські дітлахи ганяють м’яча між машинами. Звична картина, але сьогодні все здавалося останнім разом.
Шкатулка гріла руку. Всередині — золоті гудзики з маленькими діамантами. Подарунок, на який я три місяці відкладала гроші, економила на всьому, навіть на ліках. Хотіла зробити чоловікові приємне, показати, як ціную наші роки.
Але вчора все змінилося.
“Ти йдеш чи ні?” — нетерпляче покликав Володя. — “Вже почалося.”
Я глибоко зітхнула й пішла до вітальні. Чоловік сидів у своєму кріслі, у витягнутій футболці. На столику — дві чашки чаю, розгорнута газета.
“А пам’ятаєш Оксану Лисенко з нашого класу?” — спитав він, не відводячи погляду від екрана.
Я завмерла: саме про неї думала всю ніч.
“Пам’ятаю”, — обережно відповіла. — “А що?”
“Сьогодні зустрів її біля магазину. Каже, недавно розлучилася. Чоловік кинув заради молодшої. Уявляєш — після тридцяти років шлюбу?”
Я поставила чашку назад. Руки тремтіли.
“І як вона тепер?”
“Сама в однокімнатній, підробляє прибиральницею. Шкода її, хороша ж дівчина була.”
Він похитав головою й переключив канал. На екрані замигала реклама.
Я мовчала. Не могла сказати, що бачила їхню зустріч. Що стояла за сусіднім рядоІ тепер ці діамантові гудзики лежали на дні річки, як і наші спільні роки.





