Українська адаптація оповідання
Михайло та Оксана влаштували весілля на широку ногу. Святкували в ресторані, запросивши шістдесять гостей. Все йшло якнайкраще: щасливі обличчя, теплі тости, запальна музика. Здавалося, що попереду молодят чекає лише радість. Найбільш хвилюючим став момент вручення подарунків.
Першими підійшли батьки Михайла. Надія Степанівна, його мати, урочисто взяла мікрофон і оголосила:
— Оскільки у нас син, чоловік, він має сам забезпечити родину житлом. Але ми вирішили допомогти і подарувати вам квартиру! Ось ключі! Щасливо живите!
Зал вибухнув оплесками. Усі були вражені щедрістю родини молодого. Надія Степанівна з гордістю передала синові ключі з брелоком, на якому був вигравіруваний адреса нової оселі.
Михайло поглянув на брелок — і очі йому на лоб зійшли.
Здавалося, все було ідеально: гроші на весілля зібрали, сукню обрали, кафе замовили. Родини знайомилися, і свекруха спочатку здавалася доброю, а теща — лагідною.
Але радість від подарунка зникла, коли вони дізналися деталь: квартира була буквально через стіну від батьків Михайла. Між ними був спільний тамбур, а балкони розділяла лише тонка перегородка.
Надія Степанівна сяяла:
— Як тільки почула, що сусіди продають, одразу купила! Зручно ж: і поряд, і окремо. Як одна велика родина!
Оксана відчула, як щось холодне стиснуло її серце.
Перші проблеми почалися одразу після медового місяця. Ранком у їхню квартиру без стуку увійшла свекруха, несучи тарілку з паляницями.
— Вставайте, сніданок готовий! — весело проголосила вона, зазирнувши у спальню.
— Мамо, ми ще спим, у нас вихідний. Як ви зайшли?
— Двері ж незамкнені. У нас спільний замок у тамбурі, цього достатньо.
Михайло, не прокинувшись до кінця, нічого не зрозумів, а Оксана все більше відчувала, як у ній росте протест. Свекруха приходила кілька разів на день без запрошення, навіть не стукаючи.
— Паляниці холодні! — нагадувала вона. — Борщ принесла! Лежатимете цілий день…
Оксана намагалася пояснити, що вони самі впораються, але Надія Степанівна ніби не чула.
На третій візит за ранок дівчина не витримала: зачинила двері та защепнула ланцюжок.
— Навіщо ланцюжок? Ми ж рідні! — почулося з-за дверей.
Оксана подумала: «Рідність — це не дозвіл на все».
Вечором, повернувшись з крамниці, вони застали свекруху на своїй кухні.
— Дивлюся, що купили, — діловито сказала вона. — Цей чай — відраза. І печиво несмачне…
Михайло стиснув кулаки:
— Мам, годі. Ми дорослі люди, розберемося самі.
— Я ж для вас стараюся! — розвела руками Надія Степанівна.
— Будь ласка, поважайте наші межі.
Свекруха пішла, але обіцяла повернутися зранку.
Наступного дня Оксану розбудив стук у балконні двері.
— Чому замкнулися? Я ж вам довіряю! Відчиняйте!
Михайло ледве стримався:
— Мам, це наш дім. Нам потрібна свобода.
Але Надія Степанівна не почула. Для неї це була лише турбота.
Незабаром вона запропонувала:
— Давайте гроші! Поїдемо разом за машиною! Я допоможу вибрати!
— Не треба, — рішуче сказав Михайло. — Гроші вже витратили.
— На що? — здивувалася мати.
— Ми купили свою квартиру. Незабаром переїжджаємо.
— Як це? А мій подарунок?!
— Дякуємо, але ми не хочемо жити під наглядом.
У очах Надії Степанівни блиснула образа, але Михайло був непохитний.
Насправді їх рішення прискорила допомога матері Оксани. Вона отримала спадщину і поділилася з дочкою — як весільним подарунком.
Молоді знашли затишну квартиру в іншому районі, оформили іпотеку й почали облаштовуватися.
Михайло й Оксана зрозуміли: жодні дорогі подарунки не варті втрати спокою та свободи.
Коли в день переїзду Надія Степанівна стояла біля дверей і звинувачувала їх у зраді, Михайло спокійно сказав:
— Ми любимо тебе, мам. Але хочемо будувати своє життя. Без щоденних візитів. Без контролю. Баз втручання.
І вони пішли, залишивши позаду «подароване» життя, де їхнє щастя мало стати в’язнем надмірної опіки.
**Мораль:** Найцінніший подарунок — не речі, а право обирати свій шлях.
