Сьогодні вранці мені подзвонила мама, тривожно просячи:
— Донечко, зайди будь ласка до нашої сусідки — тіті Олі. Вона дуже засмучена, просила юридичної поради. Більше нічого не пояснила, тільки сказала, що ти розумна, підкажеш…
Я знала Ольгу Дмитрівну з дитинства. Жили ми в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж та переїхала, часто навідувала маму і бачила тітю Олю на лавочці. Їй вже за дев’яносто, але ще недавно вона була жвава — усміхнена, носила мамі пироги, цікавилась життям сусідів. Останнім часом частіше скаржилась на серце, та на тиск. З нею жив молодший син — Богдан, який їй допомагав. А старший — Олег — жив окремо, в іншому кінці міста, і навідувався рідко.
Колись Олег пішов у військове училище, потім служив, одружився, отримав квартиру, дім за містом, машину. Забезпечений, але відсторонений. З матір’ю стосунки були напружені: то мовчить, то ображається. А Богдан залишився поруч. Так і сталося, що він став для неї єдиною опорою. Саме йому цієї весни Ольга Дмитрівна вирішила передати квартиру.
Старший син дізнався і… нічого не сказав. Лише відповів:
— Мені не треба, у мене все є. Хай у Богдана хоч щось буде.
Здавалося б — справа вирішена справедливо. Та спокій тривав недовго.
Коли я зайшла до Ольги Дмитрівни ввечері, по її обличчю було видно — вона плакала. Вона сіла, витерла сльози й тихо запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну цю… як її… генетичну експертизу?
Я здивувалась.
— Тітко Олю, навіщо вам це?
Тоді вона розповіла. Декілька днів тому до неї прийшов Олег. Стоячи на порозі, похмурий, він кинув:
— Я не син твого чоловіка. У нас із ним різні групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Богдану, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він вийшов, не давши їй ні слова сказати. На дзвінки більше не відповідав.
Тітка Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була перша позитивна, я пам’ятаю… А свою — не пригадую. У старому паспорті було записано, але його давно змінила. А групу крові Олега я й не знала… Він же народився — я й сама тоді ледве пам’ятала, запитати вже ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила — це непросто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Для експертизи потрібен або його біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише через суд, і не факт, що дозволять. До того ж коштуватиме це величезних грошей.
Ольга Дмитрівна знову заплакала:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
Тут я не витримала. Голос мій затремтів, ледве стримувала сльози:
— Тітко Олю! Ви нікому нічого не винні доводити! Він навіть не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав причину. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як злісна дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов спосіб вдарити вас більше.
Я перевела дух і продовжила:
— Хочете — здайте з Богданом в поліклініці кров, дізнайтеся групу. Можливо, у лікарні, де народжували, є архіви. Або документи вашого чоловіка — може, щось знайдеться. Але навіть якщо ні — Олег мав би по-людськи прийти та вибачитися. А не кидати звинувачення, які болять гірше за ніж.
Вона кивнула, трішки заспокоїлась.
— Так, ти права… Але він усе одно не піднімає трубку…
Я попросила в неї номер Олега. Вийшовши з дому, зателефонувала. Він відповів.
— Добрий день, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Ольгу Дмитрівну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
На цьому він різко перервав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояла, дивилась на екран. У грудях пульсувала одна думка: як легко руйнуються навіть найміцніші зв’язки, коли на місце любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Ольга Дмитрівна не зрадила. Вона просто віддала єдиний дім тому, хто був поряд. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. А для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До вчорашнього дня…
