— Дякую синові за свято! — промовила свекруха за столом, який я готувала цілих дванадцять годин! Вони отримали мою відповідь рівно через рік.
Ну ж бо знаєте цю картину? 31 грудня. У всіх вже майже готово, а на моїй кухні — як на фронті. З шостої ранку на ногах. Повітря пахне не ялинкою чи мандаринами, а смаженою цибулею, вареною картоплею і, чесно кажучи, моєю тихою зневірою.
На плиті булькоче холодець, у духовці — гусак із сливами, на столі — гора овочів для олів’є та “шуби”. Одним словом, звичний новорічний набір, від якого вже трохи нудить. А моя родина, як кажуть, грає роль “приймальної комісії”.
Чоловік лежить на дивані й з важливим виглядом питає: «Оленко, а картопля для салату не переварилась?». Допомоги, звісно, жодної, але контролю — повноцінного! Дорослі діти, син Марко із дружиною, сидять у телефонах і раз на годину заглядають на кухню, щоб вкрасти шматок сиру.
А на чолі комісії, звичайно, моя свекруха, Ганна Іванівна. Вона ходить за мною по п’ятах і дає “корисні” поради: «Олюню, майонез додавай перед подачею, ти ж пам’ятаєш? А часник краще давити, а не різати». Ох, дівчата, так і хотілося їй той часник під подушку покласти. Але я мовчала. Терпіла. Бо ж я добра дружина й невістка, я ж маю створити “новорічне диво”. Ну, або мені так тоді здавалося.
І ось, як у казці, пробила одинадцята. Стіл ломиться. Красота! Все блищить, сяє. Я, вичавлена як губка, падаю на стілець. Знаєте це відчуття? Руки болять, спина не гнеться, а єдине бажання — не шампанське пити, а впасти обличчям у салат і заснути.
Усі розсілися, гарні, вбрані. Розливають шампанське. І тут свекруха, така урочиста, піднімає келих. А я, наївна, ще подумала: може, подякує? Ха, якби!
— Дорогі мої! — починає вона. — Перед тим, як провести старий рік, хочу підняти келих за свого чудового синочка, за нашого годувальника! Дякую тобі, рідний, за цей багатий стіл і за це чудове свято!
Дівчата, у мене в вухах задзвеніло. Усі радісно крикнули “Ура!”, стукнули келихами. Мій чоловік розправив плечі, наче орел, такий гордий. Ну звісно — його ж хвалять! А не мене.
А на мене — жодної уваги. Ніхто, уявіть, навіть не глянув у мій бік. Ніби гусак сам у духовку заліз, а салати з неба впали.
І тут у мені щось клацнуло. Ніби хтось перемикач перевів. Образливо? Та це ще м’яко сказано! Я не заплакала. Не влаштувала скандал. Ні. Вся моя втома зникла, а на її місце прийшла холодна, ясна думка.
Я подивилася на їхні щасливі, жуючі обличчя й зрозуміла: цей Новий рік буде останнім, коли я грала роль безкоштовної кухарки.
Весь наступний рік я жила з цією думкою, і вона гріла мене краще за будь-який вогонь. Я була ідеальною дружиною: усміхалася, готувала, але всередині у мене дозрів план.
Справжній, жіночий, хитрий план. Щомісяця я відкладала частину зарплати на свій рахунок, який назвала “Фонд мого спокою”.
Коли влітку заговорили про Новий рік, я загадково посміхалася й казала: “Ой, ще далеко до нього!”. Чоловік нічого не підозрював. Свекруха була впевнена, що її улюблена прислуга знову все приготує. Наївні, правда?
І ось на початку грудня мій план завершився. І я зробила те, про що мріяла цілий рік.
Я купила путівку. І не кудись, а в чудовий санаторій із басейном, масажем та смачною їжею.
З 30 грудня по 10 січня. Коли оплачувала, відчувала, ніби купую квиток у нове життя. Це не передати словами!
Ранок 30 грудня. Чоловік ще спить. Я тихо збираю валізу, викликаю таксі. Пишу листа й не можу не посміхатися — вже уявляю їхні обличчя. На холодильник прикріплюю яскраву листівку:
«Мої рідненькі!
Цього року я вирішила не заважати головному чарівнику свята, якого ви так щиро хвалили минулого разу. Вірю — він і цього року не підведе!
У холодильнику все для салатів. Рецепт гусака знайдете в інтернеті.
Цілую. Ваша Олена.
P.S. Повернуся 10 січня. Не сумуйте!»
Ох, як же хотілося побачити їхню реакцію! Я вже в таксі, коли дзвонить чоловік. Він не говорив — він ревів! У його голосі були шок, злість і образа.
Ну от вам! Виходить, це я винна, що наважилася відпочити? А я, дивлячись у вікно на сніг, спокійно відповіла:
— Любий, я вже в санаторії. Роблю маску. Не хвилюйся — просто подрібни часник, як вчить твоя мама. У тебе все вийде.
Ну, і як думаєте — впоралися? Кажуть, святкували з магазинними варениками. А я — у м’якому халаті, після масажу, спокійна і щаслива.
Скажіть, дівчата, я перегнула? Чи іноді лише так можна навчити близьких простої правди: якщо не цінуєш того
