Та ну, слухай, я ж тобі таку історію розповім!
— Дякую сину за свято! — промовила свекруха за столом, який я готувала цілих 12 годин! А мою відповідь вони отримали рівно через рік.
Ну, ти ж уявляєш цю картину, так? 31 грудня. У всіх вже майже все готове, а в моїй кухні — як на військовому комбінаті. З шостої ранку на ногах. Повітря в хаті пахне зовсім не ялинкою та мандаринами, а смаженою цибулею, вареною картоплею і, чесно кажучи, моїм тихим відчаєм.
На плиті тоне холодець, у духовці — качка з яблуками, на столі — гора овочів для олів’є та «шуби». Коротше, звичайний новорічний марафон, від якого вже нудить. А моя рідня, як кажуть, виступає у ролі «дегустаційної комісії».
Чоловік лежить на дивані й важливим тоном питає: «Світлано, а картопля для олів’є не переварилась?». Допомоги, звісно, жодної, але контроль — першокласний! Дорослі діти, син з невісткою, сидять у смартфонах і раз на годину заглядають на кухню, щоб стащити шматочок сиру.
А головує в комісії, звісно, моя свекруха, Ганна Борисівна. Вона ходить за мною по п’ятах і дає «корисні» поради: «Світланочко, майонез треба додавати перед подачею, пам’ятаєш? А кріп краще дрібніше нарізати». Ох, дівчино, мені так хотілося їй той кріп на голову висипати! Але я мовчала. Терпіла. Бо я ж хороша дружина й невістка, я ж маю створити «новорічне диво». Ну, або мені так тоді здавалося.
І ось, як у казці, пробило одинадцяту. Стіл аж тріщить! Все блищить, сяє, мов у магазині. Я, вичавлена, мов лимон, падаю на стілець. Знаєш це відчуття? Руки болять, спина не гнеться, а єдине бажання — не шампанського, а впасти обличчям у салат і заснути.
Усі розсівшись, гарні, нарядні, почали наливати шампанське. І тут свекруха, вся урочиста, піднімає келих. А я, наївна, ще подумала: невже зараз подякує? Ха, якби!
— Дорогі! — починає вона. — Перш ніж провести старий рік, хочу підняти цей келих за мого чудового синочка, за нашого годувальника! Дякую, рідний, за цей щедрий стіл і за це прекрасне свято!
Дівчино, у мене аж в очах потемніло! Усі радісно крикнули «Ура!», задзвеніли келихами. Мій чоловік аж розпрямляється, як павич, такий гордий. Ну звісно — його ж хвалять! А не мене.
А на мене — нуль уваги. Ніхто, уяви, навіть не глянув у мій бік. Ніби то салати самі з’явилися, а качка сама запеклась.
І тут щось у мені перемкнуло. Обидно? Та то ще м’яко сказано! Я не заплакала. Не влаштувала скандал. Ні. Вся втома зникла, а на її місце прийшла холодна, ясна рішучість.
Я подивилася на їхні щасливі, жуючі обличчя і зрозуміла: це був мій останній Новий рік у ролі безкоштовної кухарки.
Весь наступний рік я жила з цією думкою, і вона гріла мені душу краще за грубу. Я була ідеальною дружиною: усміхалася, готувала, але всередині у мене назрів план.
Справжній, жіночий, хитрий план. Щомісяця я відкладала трохи грошей з зарплати на свій рахунок, який назвала «Фонд мого спокою».
Коли влітку зайшла мова про Новий рік, я загадково посміхалася й казала: «Ой, та ще стільки часу!». Чоловік нічого не підозрював. Свекруха була впевнена, що її улюблена прислуга знову все приготує. Ну то наївність, так?
І ось на початку грудня мій план дійшов до кінця. Я пішла і купила собі путівку. І не кудись — а в гарний санаторій з басейном, масажами та смачною їжею.
З 30 грудня по 10 січня. Коли я оплачувала, відчувала, ніби купую квиток на свободу. Навіть не передаси, як це приємно!
Настав ранок 30 грудня. Чоловік ще хропить. Я тихенько зібрала валізу, викликала таксі. Поки писала їм «новорічне послання», не могла не сміятися — уявляла їхні обличчя! На холодильник прикріпила яскраву листівку:
«Мої дорогі!
Цього року я вирішила не заважати головному організатору свята, якого ви так гарно відзначали минулого року. Вірю — він і цього разу впорається!
У холодильнику — все для олів’є. Рецепт качки знайдете в інтернеті.
Цілую. Ваша Світлана.
P.S. Повертаюся 10 січня. Не сумуйте!»
Ох, як же я хотіла побачити їхню реакцію! Я вже їхала в таксі, коли задзвонив телефон — чоловік. Він не говорив, він орав! В його голосі були шок, паніка й образ
