Поїздка до моря
Микола Васильович Коваль у п’ятдесят дев’ять років залишився удівцем. Донька після похорону матері одразу запропонувала батькові переїхати до себе.
— Тату, поїдемо до нас. Ну як ти тут сам будеш? Важко ж. Хоч на перший час поїдемо. Оговтаєшся…
— Дякую, звісно, доню, але не поїду. Ти за мене не хвилюйся. Я не немічний дід, сам себе обслуговувати можу. Що я у вас робитиму? Краще ти поживи в мене довше, — Микола Васильович із надією подивився на доньку.
— Тату, там Максим із Гришком самі. У Максима підлітковий період важкий, у Гришка робота… Мені треба їхати, — провинившись, сказала Оксана й обняла батька.
— Розумію. — Микола Васильович похлопав доньку по руці.
— Тату, якщо щось потрібно буде, одразу дзвони. Обіцяєш?
— Що мені самому треба? Поїсти приготую, машина пірає, підлогу вимити зумію. Поки Марічка хворіла, всьому навчився. Вона лише підказувала. Чи в мене брудно? — У голосі Миколи Васильовича почулося ображення.
— Що ти, тату, дуже чисто у тебе. Не сердься, просто турбуюся за тебе. — Оксана притулилася до плеча батька.
— Я не зап’юся з горя. За молодих літ горілкою не балувався, а тепер уже пізно починати. Не хвилюйся, їзди.
На тому й порішили. Микола Васильович зібрав доньці гостинців із собою. Оксана підняла важку сумку.
— Тату, навіщо стільки? У нас усе є.
— Матір би спробувала відмовити. Бери, зайвим не буде. Потяг довезе, а там Гришко зустріне, — беззлобно буркнув він.
На вокзал вони приїхали за кілька хвилин до відправлення потяга. Провідниця перевірила квиток і попросила піднятися у вагон — через хвилину потяг рушить.
Оксана востаннє обняла батька, поцілувала у щетинисту щоку. Поспішно взяла його сумку, ховаючи очі, в яких блищали сльози. Швидко зайшла у вагон. Поки провідниця зачиняла двері, вона махала батькові рукою й усміхалася крізь сльози.
Микола Васильович довго дивився, як потяг, набираючи швидкість, перетворювався на крапку, поки зовсім не зник із виду. Серце ніяло від туги й болю. Ось і залишився сам. Поки донька була поруч, тримався, а тепер дав волю сльозам. Навколо лунали голоси, сміх, ходили люди, а він ішов до автобусної зупинки, наче пустелею, нічого не помічаючи.
«Ох, Марічко, як же мені тепер без тебе жити? Може, даремно я не поїхав із Оксаною?» Дійшовши до зупинки, вирішив іти додому пішки, відтягуючи момент повернення до порожньої хати.
Повільно йшов він пильною вулицею, згадуючи, як познайомився із Марічкою…
***
Ще зі школи Микола закохався в Софійку — тендітну дівчину із золотистими веснянками на обличчі та рудим волоссям. Веснянки не зникали навіть узимку, лише трохи блідли. Микола ласкаво називав її сонечком.
У випускному класі у її батька знайшли туберкульоз. Лікарі порадили переїхати у тепліший клімат із вологої середньої смуги. Батьки Софійки швидко продали квартиру й поїхали на південь, до Чорного моря. Там купили будинок.
Спочатку вони із Софійкою часто листувалися. Щойно мати зайде у кімнату — Микола або мрійливо дивиться у вікно, або пише листа. У кожному листі він обіцяв Софійці, що наступного літа обов’язково приїде. Мати лаялася, що замість готуватися до вступних іспитів, він займається дурницею. Микола ледве чув її — думками він уже був там, із нею.
Після першого курсу Микола поїхав у будівельний загін, щоб заробити грошей на поїздку, не просити в батьків. Повернувся у серпні схудлим, засмаглим і з порогу оголосив, що їде на південь, до Софійки.
Мати сприйняла новину в штики.
— Не пущу одного. Напиши спочатку, попередь, що їдеш, запитай дозволу в її батьків. Звалишся, як сніг на голову. Рік минув, усе могло змінитися.
Мобільних ще не було, а стаціонарні були не в усіх, тим більше у приватному будинку. Довелося Миколі знову писати листа, нетерпляче чекати відповіді, шкодуючи, що не подумав написати раніше і втратив час.
Коли прийшла відповідь, виявилося, що достати квиток на потяг практично неможливо, не кажучи вже про зворотний. Ніби всі змовилися — усі вирішили провести літо на морі. Так і не поїхав Микола того літа до Софійки.
Образившись на батьків і на весь білий світ, він написав їй, що наступного року подбає про квитки зазМикола Васильович закрив очі, почуваючи, як Маріччина рука тепліє в його долоні, і зрозумів, що нарешті знайшов спокій.
