**Подорож до моря**
— Мілано, я не дозволю, чуєш? Тобі лише вісімнадцять. Ти не розумієш… — Оксана то й діло переходила на крик. Вони сперечалися з дочкою вже кілька годин.
— Це ти не розумієш. Усі їдуть, а мені, як завжди, не можна, — уперто стояла на своєму Мілана.
— Хто усі? Твоя Софійка? Їй мама й не таке дозволяє… — Оксана різко замовкла, відчуваючи, що зайшла надто далеко. — Послухай, доню…
— А ти мене слухала, коли я казала, що не хочу ніякого Богдана Олеговича? Ах, так, думка дитини нікого не цікавить. Ти не слухала мене й усе зробила по-своєму. Ти сказала тоді, що хочеш бути щасливою. І що? Ти щаслива, мамо? Я вже не дитина, я повнолітня. І теж хочу бути щасливою. Я поїду, подобається тобі чи ні. Грошей мені не треба, якщо ти про це. — В очах Мілани блищали сльози відчаю.
— Ось і я хочу, щоб ти була щаслива, по-справжньому. Ти можеш зробити помилку, про яку шкодуватимеш все життя. Ну подумай, Мілано. Там ти будеш повністю залежати від свого Максима. А ти впевнена в ньому? Ви знайомі лише кілька місяців. Навколо нікого не буде…
— Не бійся, у подолі не принесу, — усміхнулася Мілана.
— Ми не чуємо одне одного. — Оксана без сил опустилася на диван.
Вона втомилася виправдовуватися. Чоловік покинув її з трирічною Міланою, аліментами й зник. Коли Оксана зустріла Богдана, не очікувала, що зможе знову полюбити й довіряти чоловікові. Богдан усі ці роки намагався замінити Мілані батька, стати для неї другом. Але Мілана так і не прийняла його.
Оксана пам’ятала, як дочка в штики зустріла Богдана, коли вперше прийшов до них у гості. Після його відходу запитала:
— Він житиме з нами?
— Так. Ти проти?
— Хто мене питає? Ти ж усе одно зробиш по-своєму, — фуркнула дванадцятирічна донька.
Оксана намагалася їй пояснити, що Богдан хороший, що вона незабаром це зрозуміє.
— Просто ти його не знаєш. Побачиш, він тобі сподобається.
— Твоя донька просто ревнує, — сказала тоді подруга. — Не можна йти у неї на поводі. Не вдасться озирнутися — вона виросте, вийде заміж, а ти залишишся сама. Такий чоловік, як Богдан, може більше не трапитися. Не треба вибирати між ним і донькою. Усе злагодиться, дай лише час.
Оксана намагалася не позбачити доньку уваги. Але їй це не дуже вдавалося. Її тягнуло до Богдана, а Мілана постійно перетягувала увагу на себе. Оксана розривалася. Коли Мілана зрозуміла, що мама більше не належить їй цілком, вона почала віддалятися.
Тепер Мілана мстила їй. Максим приємний і вихований юнак із хорошої родини. Вона нічого не мала проти нього. Але дозволити доньці їхати з ним до Одеси…
Коли хлопець приходить знайомитися з батьками дівчини, він завжди намагається показати себе з найкращої сторони. А який він насправді? Бачимо у людини лише верхівку айсберга, а що сховано під шарою гарної оболонки?
Може, батькам хлопців легше. У Оксани лише донька. Вони ніколи не розлучалися. А тепер вона вирішила їхати до моря з хлопцем. Зрозуміло, що там буде і вино, і секс. Оксана виховувала доньку сама. Трусилася над нею. Тож їй важко прийняти, що донька доросла, що в неї є хлопець, власне життя.
Але не можна замикати її. Богдан тепер вважав, що треба дати свободу. Дівчина не дурна, сама все зрозуміє. Коли Оксана сказала йому, що, якби Мілана була його донькою, вряд чи він відпустив би її з хлопцем, Богдан спалахнув, але промовчав. Оксана була вдячна йому, що не допустив сварки. Він відійшосторонь — нехай мати й донька самі вирішать.
Тепер щасливою хоче бути донька. Вона більше не слухає мами. І що робити? Легко мудрувати й радити, коли це стосується чужих дітей. А коли йдеться про власну дитину — здоров глубляється перед материнським страхом і любов’ю. Кожна мати хоче вберегти дитину від помилок. А може, це й є головна помилка?
Оксана зітхнула, втомившись від роздумів, і зайшла до кімнати доньки. Мілана сиділа на ліжку, підібгавши ноги, і дивилася у телефон. «Скаржиться Максимові», — здогадалася Оксана.
— Я втомилася з тобою боротися. Це природньо, що я боюся за тебе. Хочу вберегти тебе від помилок. Тобі лише вісімнадцять… Поїдь. Тільки пообіцяй, що ти дзвонити й не вимикатимеш телефон.
Мілана здивовано підняла очі. Мабуть, не очікувала, що мама здасться.
— Гаразд, — сказала вона.
«Раніше кинулася б до мене, обійняла, назвала мамочкою. А зараз — ніби робить мені послугу», — подумала Оксана. Вона хотіла ще щось сказати, але вийшла. «Нехай їде. Хоч не ворогами розпрощалися».
Оксана сиділа на кухні, намагаючись заспокоїтися.Раніше вона боялася відпустити доньку, а тепер зрозуміла, що справжнє дорослішення приходить не з дозволом на свободу, а з розумінням, коли ця свобода може зрадити.
