Подорож довжиною в 300 кілометрів: як бабуся зіткнулася з холодним прийомом невістки
Євгенія Михайлівна завжди мріяла про онуків. Коли її син Ігор одружився з Іриною, надія на поповнення в сім’ї стала особливо сильною. Проте роки минали, а дітей все не було. Лікарі поставили невтішний діагноз: Ігор не міг мати дітей природним шляхом. Після тривалих роздумів і консультацій подружжя вирішило на ЕКЗ, і, на щастя, процедура увінчалася успіхом — на світ з’явилася довгоочікувана донька Анечка.
Здавалося, що щастю не було меж. Ігор обожнював дружину та доньку, оточував їх турботою та увагою. Але через деякий час родинна ідилія дала тріщину. Ігор захопився іншою жінкою — молодою, безтурботною, вільною від сімейних зобов’язань. Він пішов із сім’ї, залишивши Ірину з маленькою дитиною на руках.
Ірина, не витримавши зради, зібрала речі і переїхала до своїх батьків у невелике містечко на Закарпатті, розташоване за 300 кілометрів від Києва. Євгенія Михайлівна тяжко переживала розрив сина з невісткою та особливо страждала від розлуки з онукою. Вона неодноразово намагалася налагодити контакт з Іриною, телефонувала, писала повідомлення, але відповіді були холодними та стриманими.
Коли Ані виповнилося два роки, Євгенія Михайлівна вирішила за будь-яку ціну привітати онуку особисто. Вона зателефонувала Ірині та повідомила про свій намір приїхати з подарунками. У голосі невістки не було ентузіазму, але явної відмови також не було. Зібравши найкращі іграшки, красиві вбрання та улюблені ласощі для Анічки, бабуся вирушила в довгу подорож.
Прибуття на Закарпаття не виправдало її очікувань на теплий прийом. Ірина зустріла її біля під’їзду і запропонувала прогулятися з Анею на вулиці. На дворі був прохолодний осінній день, дрибав дрібний дощ. Бабуся, промокла і змерзла, стояла під парасолькою, тримаючи в руках пакети з подарунками, і намагалася насолодитися короткими митями спілкування з онукою. Ірина не запросила її в квартиру, не запропонувала присісти, випити чаю чи хоча б обсушитися після дороги.
Розмова була напруженою та короткою. Ірина відповідала односкладно, уникаючи зорового контакту. Коли Євгенія Михайлівна подала подарунки, невістка спочатку відмовилася їх брати, але після вмовлянь все ж прийняла. Через півгодини Ірина сказала, що Анічці час обідати та спати, і, попрощавшись, пішла, залишивши бабусю одну під дощем.
Повертаючись до Києва, Євгенія Михайлівна не могла стримати сліз. Вона почувалася відкинутою і непотрібною. Вона розуміла, що її син вчинив підло, зрадивши сім’ю, але не могла зрозуміти, чому Ірина переносить образу на неї. Адже вона завжди намагалася підтримувати невістку, допомагала з дитиною, була поруч у важкі моменти. Тепер же її позбавили можливості бачити, як росте і розвивається Анечка, позбавили радості бути бабусею.
Вдома Євгенія Михайлівна довго не могла заспокоїтися. Вона намагалася виправдати поведінку Ірини, розуміючи, що та пережила зраду і біль. Але серце не знаходило спокою. Вона сподівалася, що з часом невістка пом’якшиться і дозволить їй брати участь у житті онуки. Але поки залишалося лише чекати і вірити, що любов бабусі до Анічки зможе подолати стіни нерозуміння і образи.
