Чоловік п’ятдесяти років: Повернутися у батьківський дім, де тебе ніхто не чекає…
Ніколи не думав, що я — чоловік у п’ятдесят, технар до кісток, мовчазний, замкнутий, навіть похмурий, як колись сказала дружина, сяду за комп’ютер не заради роботи, а щоб вилити свої думки на папір, повні болю та туги.
Шістнадцять років тому я поїхав за кордон у пошуках кращого життя. Швидко влаштувався, обжився, перевіз до себе дружину й дітей. А невдовзі після цього не стало батька. Мати залишилася сама у нашому старому будинку, забутому серед пагорбів глибинки під Києвом.
Вона ніколи не скаржилася, не кидала мені докорів, не натякала, що їй потрібна допомога — адже я єдиний син. Ми часто дзвонили, і кожного разу вона запевняла, що все гаразд, що ні в чому не потребує. Лише одне питання, тихе й обережне, видавало її справжні почуття: «Скоро приїдете?» У цьому простому «скоро» була вся її туга, вся самотність, яку вона намагалася від мене сховати.
Чесно кажучи, я піклувався про неї. Думав про неї постійно, не кинув, не забув ані на хвилину. Але гріх мій великий, і він важким каменем лежить на душі: я не стримав даного їй слова.
Щороку я приїжджав до України у серпні — коли моя фірма йшла у відпустку. Це був наш час, священний, як обряд. Ми з матір’ю їздили до друзів і далеких родичів, відвідували місця, де колись вона була щаслива з батьком у далекій молодості. Коли роки взяли своє, я возив її по лікарях, санаторіях, дбав про її здоров’я. Ми ходили до кіно, гуляли старими вуличками, запрошували гостей у наш маленький дім. Вона пестила мене домашніми пирогами з яблуками та корицею, борщем з грибами — смаками дитинства, які я не забуду ніколи.
На прощання вона завжди проводжала мене до калітки, але ніколи не їздила на вокзал чи до аеропорту. Я знав чому — не хотіла, щоб я бачив її сльози. А я, дурень, кожного разу клявся, що ось-ось повернуся, що спробую приїхати на Різдво чи хоча б на Великдень, а не тягнути до серпня. Ці обіцянки я не виконав, і тепер провина гризе мене зсередини, як іржа.
Так, я приїхав на початку грудня минулого року. Але не для того, щоб обійняти її, вдихнути аромат її знаменитого пирога, почути, як вона, всміхаючись, кличе мене до столу з гарячим чаєм та медом. Я приїхав, щоб провести її в останню путь.
Єдине, що гріє душу у цьому холодному кошмарі, — вона пішла тихо, у сні, без мук і довгих хвороб, як праведниця. Але це не знімає з мене тягаря, не заглушає крик совісті, не відбирає відчуття, що я залишився сам у цьому світі, загублений і сирота.
І ось я знову тут, у серпні, як завжди. Кроки лунають у тиші, коли я підходжу до старого дому. Ключ тремтить у руці, замок клацає, двері скриплять, відчиняючись у порожнечу. Ні кроків у коридорі, ні запаху смажених кабачків чи варення зі смородини, що завжди висів у повітрі. Тиша давить на вуха, і здається, що дах ось-ось впаде на голову, поховавши під собою всі спогади.
Минули дні, перш ніж я наважився доторкнутися до її речей. Та так і не зміг нічого взяти — ні стопку акуратно складених газет, ні її в’язану хустку на кріслі, ні стару фотографію на комоді. Все лишилося, ніби вона ось-ось повернеться й запитає, чому я забарився.
Хочу крикнути синам, що живуть далеко від батьків: повертайтеся до них, як би важко не було! Тримайте слово, яке дали, навіть якщо життя закрутить вас у вирі справ і клопотів. Бо настане день, коли у вас будуть і час, і гроші, і сили, а того, заради кого ви їх збирали, вже не буде. І немає нічого страшнішого, ніж стояти перед зачиІ немає нічого важчого, ніж усвідомити, що твій дім назавжди втратив теплоту її присутності.
