Шість років тому ми з чоловіком купили затишну дачу поблизу Києва. Усі ремонтні роботи виконали власноруч, облаштували подвіря, посадили дерева, кущі та зробили все так, аби мати змогу приїжджати майже щовихідних чи принаймні раз на два тижні.
Ми не розбивали великий город лише невеличкі грядки з огірками, помідорами, кропом, петрушкою, цибулею, кабачками та перцем. Тобто садили все найнеобхідніше, але потроху.
З будинком нам дісталися чудові кущі малини, смородини, аґрусу, та чимало полуниці. Часом я приносила своїм колегам на роботу кошик ягід звісно, усі раділи.
Цього року до нашого відділу з іншого департаменту перевели жінку на імя Соломія Дорошенко. Вона здавалась приязною й чемною. Саме тоді я принесла на роботу декілька коробочок полуниці. Я радо пригостила й Соломію.
Вона була захоплена смаком, почала розпитувати звідки ці ягоди, як виглядає дача і де вона знаходиться. Мені було приємно розповісти.
Через кілька днів Соломія підійшла до мене й попросила ключі від нашої дачі. Її донька хотіла приїхати туди на кілька тижнів із дітьми попри те, що нас там не буде, мовляв, хай діти надихаються чистим повітрям, а донька зараз у декретній відпустці, їй потрібно відпочити від міського галасу.
Звісно, я відмовила. Соломія образилась, але не наполягала.
Минуло ще два тижні, і одна співробітниця, яка працює в одному відділі з Соломією, підійшла й запитала, як їй доїхати до нашої дачі. Я здивовано поцікавилась навіщо їй це знати?
Виявилось, Соломія запросила її та ще кількох колег на святкування свого дня народження… у НАШІЙ дачі! До речі, кожен мав діставатися туди самостійно.
Я була приголомшена.
Я підійшла до Соломії й прямо запитала, що це означає.
Що такого? усміхнулась вона. Нічого ж не станеться, якщо ми один день посидимо на вашій дачі, всього лише день, жити ж там ніхто не збирається. Тобі ж не шкода, правда?
Але мені дійсно шкода. Шкода моєї праці, того, що з моїм садом і будинком можуть зробити чужі люди, шкода навіть просто мого душевного спокою.
Ба більше вона навіть не запросила мене на своє святкування, навіть не спитала дозволу.
Я вдруге відмовила їй. Звісно, Соломія знову образилась.
Але це вже її справа. Стільки років я пригощаю колег ягодами, але ніхто з них не наважувався діяти так безсовісно та нахабно, як вона.
Життя навчило мене: якщо не цінуєш своїх меж та працю, знайдуться люди, які цим скористаються. Цінуйте своє і не дозволяйте переступати межі вашої гостинності.
