**Щоденниковий запис**
Сьогодні знову був складний день. Тетяна Михайлівна, моя свекруха, вчергове накинулася на мене через дрібниці.
– Як ти смієш так поводитися?! – її голос тремтів від обурення. – Мій син жив нормально, поки тебе не зустрів!
– А тепер що, ненормально? – я стояла посеред кухні, стискаючи в руках рушник, а сльози пекли очі. – Може, поясните, у чому проблема?
– Проблема в тому, що Віталік схуд на десять кілограмів! Дивись, до чого ти його довела!
Віталік сидів за столом, втупившись в тарілку з недоз’їденим борщем, і мовчки мрів провалитися крізь землю. У свої тридцять два він почувався школярем, якого лають за непослух.
– Мам, годі вже, – пробуркотів він, не піднімаючи голови.
– Не годі! – Тетяна Михайлівна різко повернулася до сина. – Ти в дзеркало на себе подивись! Щоки запали, під очима синяки. А все тому, що вона тебе годує, як кішку!
– Як це «не годую»? – спалахувала я. – Щодня готую! Ось, щойно борщ варила!
– Борщ! – зневажливо дихнула свекруха. – Водичка з буряком. А де м’ясо? Де сметана? Де нормальна їжа для чоловіка?
У грудях щось стиснуло. Вже півроку, як я вийшла за Віталіка, і кожен візит свекрухи перетворювався на битву. То суп не такий, то сорочки не так прасую, то в квартирі не доглянуто.
– Тетяно Михайлівно, я стараюся, – тихо сказала я. – Але в мене робота, навчання…
– Робота! – вона розвела руками. – Яка ще робота? Жінка повинна бути вдома, поряд із чоловіком! А ти метушишся невідомо де, а син мій голодний сидить!
Віталік нарешті підвів голову.
– Мам, я не голодний. І схуд я, бо в спортзал ходжу.
– У спортзал? – свекруха подивилася на нього, наче він щось непристойне сказав. – Навіщо тобі спортзал? Ти й так чудовий!
Я не витримала і вийшла. У спальні сіла на ліжко й дала волю сльозам. Так виснажливо – постійно чути, що все робиш не так.
А спочатку все було інакше. Коли Віталік перший раз привів мене до мами, Тетяна Михайлівна здалася ласковою. Частувала чаєм, розпитувала про родину, навіть хвалила.
Але після слова «весілля» все змінилося.
– Наталко, ти де? – у кімнату заглянув Віталік. – Мама пішла.
– Нарешті, – всхлипнула я.
Чоловік сів поряд і обійняв.
– Не звертай уваги. Вона просто до всього звикла.
– До чого? До того, що ти жив із нею до тридцяти двох?
Віталік зітхнув.
– Вона сама все життя. Тато помер, коли мені було шістнадцять. Вона все для мене робила.
– Розумію. Але тепер я твоя дружина. Невже не можна знайти спільну мову?
– Можна. Просто потрібен час.
Час. Я вже чула це слово сто разів. Коли ж Тетяна Михайлівна прийме мене як родину?
Наступного дня я вирішила діяти. Після роботи купила продукти й приготувала справжню вечерю: борщ із яловичиною, деруни, салат. Накрила стіл, запалила свічки.
Коли Віталік побачив, аж замер.
– Оце так! Який привід?
– Просто хотіла приголубити тебе.
– Смачно пахне, як у дитинстві, – захоплено сказав він.
Ми пообідали під свічками. Може, якщо я старатимуся більше, свекруха зміниться?
Але назавтра Тетяна Михайлівна знову прийшла зі скаргами.
– Віталіку, ти що, пізно вчора спав? Очі червоні.
– Ні, мам. Одинадцяту лягав.
– Одинадцяту?! – вона аж підскочила. – Це ж катування організму!
Я зрозуміла: справа не в їжі чи сні. Справа в мені. У тому, що я «вкрала» її сина.
Тоді я спробувала інший підхід.
– Тетяно Михайлівно, – обернулася я під час наступного візиту, – навчіть мене готувати той борщ, який Віталик так любив у дитинстві.
Вона на мить завмерла.
– Навіщо?
– Хочу приголубити чоловіка. Ви ж знаєте його смаки.
Свекруха задумалася, немов шукала підступ.
– Ну… спробуємо. Тільки навряд чи у тебе вийде так само.
І ми спробували. Вона диктувала рецепт, я записувала. Пішли разом на ринок.
– Дивись, м’ясо треба таке, – вказувала вона, – не дуже жирне, але й не сухе.
Дома ми готували разом.
– Цибулю ріж грубіше, – поправляла вона. – І не плач, а то борщ буде гірким.
– А як не плакати?
– Ніж ополосни холодною водою.
Поступово атмосфера потеплішала. Свекруха розповідала про Віталикове дитинство, а я слухала.
– У п’ять років він любив борщ так, що міг три миски з’їсти, – сміялася вона.
– А зараз апетит зник.
– Та ні, просто втомлюється на роботі. Клієнти останнім часом важкі.
Я здивувалася. Віталик ніколи не розповідав мені подробиць.
– Він вам багато розповідає?
– Звичайно. Ми завжди ділилися всім.
У її голосі промайнула сумнівка.
А борщ вийшов чудовим. Віталик аж очі витріщив.
– Так само, як у мамиІ з того дня ми з Тетяною Михайлівною стали не просто рідними, а справжніми подругами, які діляться і радістю, і турботами.
